Євген Степанович Березняк - Пароль «Dum Spiro…»

а тим часом уже тяжко хворів, про що я дізнався пізніше з листа Інгібори.

«Янек був знову в санаторії Техотінце в листопаді. Задоволений. Але уявляєте — Ян, наш Ян — прикутий до крісла! — писала мені згодом Інга. — Роблю все, що можу, аби розвіяти його кепський настрій. В якійсь мірі це мені вдається.

Ось пишу Вам такого сумного листа, а життя таке коротке — тут нічого не вдієш. Цей місяць у нас проходить під девізом польсько-радянської дружби, і багато від вас приїжджає — зустрічаються з друзями. Може і наш капітан Михайлов знову загляне до нас в Казимежу Бельку. Для Янека найліпші ліки — зустріч з бойовими друзями.

Дивимось на дітей і бачимо, скільки вже пройшло років. Цс, як мовить Янек, наші живі метрики. Наш Андрій на третьому курсі. Середній, Адам, як і раніше, не хоче вчитися. Рветься у військову школу. А Єва, на щастя, добре вчиться. Успішно оволодіває російською мовою. Можете до нас сміливо писати по-російському; діти вже самостійно перекладуть, без чужої допомоги. Пишіть нам. Кожен Ваш лист — для нас велика радість».

І до цього листа Янек приклав свою руку, дописав свою фрашку — свій черговий жарт.

Такий він, наш Янек. Знаючи його характер, його веселу вдачу, я вірив, що він мужньо переборе всі свої біди і ми з ним ще піднімемо келишок української горілки з перцем.

І мов у воду дивився, коли писав ці рядки. На запрошення Тадека — колишнього партизанського командира — я знову побував у Польщі. Розповідь про цю поїздку, про зустрічі з друзями тих далеких бойових років — попереду. Тут — тільки про Новаків.

Переступав я поріг їхньої господи з тривожним почуттям: зараз побачу розбитого хворобою друга. І раптом такий чи не найприємніший сюрприз за всю поїздку: Янек знову на ногах!

П'ять тижнів лежав він паралізований. І всі ці дні Інга, вірна Інга, ні вдень, ні вночі не відходила від його ліжка. Кожен день купала, кожних півгодини перевертала обважніле тіло.

В Казимежі Велькі всі — від малого до старого — знали, любили доктора Новака, але ніхто вже не вірив у його воскресіння.

Ніхто, крім Інги.

Коли Ян почав одужувати, прийшла бабуся, одна з багатьох його вдячних пацієнтів. Побачила — заплакала.

— Чого ти плачеш, бабцю?

— Третій раз приходжу на твій похорон, синку. Видно, жити тобі довго-довго. Хай береже тебе свята діва над дівами, мати стражденних.

Живе, ходить. Працює головним санітарним лікарем.

І ми пили з ним настояну на бескндських травах «вудку виборову», і підняли келишок горілки за Інгу, за вірність, за любов, перед якою безсила навіть смерть.

— А пригадуєш, друже, як ми вилікували Інгу від однієї небезпечної хвороби?

— Ще б не пам'ятати!

Янек підморгує: мовляв, тепер уже можна трохи підняти завісу над таємною пригодою.

Було це так. Одну дівчину — розвідницю із загону Тадека — поранило в ногу. Ян, рятуючи її від гангрени, часто навідувався до хворої, поки в Інги не пробудилися ревнощі.

— Щось дуже часто в тебе перев'язки. Поїду і я з тобою.

Ревнощі, як іржа, гублять серце. Довго мізкував Янек, поки не придумав…

— Добре, — сказав він, — командир дозволяє. У Гардого теж є справи до Тадека. Їдьмо втрьох.

Поїхали риссю. Інжин кінь, маслакуватий, з короткою шиєю, якого навмисне в загоні ранком не напоїли, біля струмка вирвався вперед, різко нахилився, припавши нетерплячими губами до води. Інга, як і розраховував Янек, полетіла з сідла в річку.

Ян і Гардий, мов нічого не трапилося, допомогли їй вибратися, підвели коня.

— Ні, ні, їдьте самі, — замахала руками Інга і пішки повернулася в загін.

Ян сміється:

— З того часу всі симптоми хвороби як рукою зняло. Хоч бери патент на випробуваний, перевірений засіб проти ревнощів.

Пані Новакова — мати Андрія, Адама і Єви, без п'яти хвилин бабуся — нітрохи не сердиться на слова чоловіка і, здається, давно вже розгадала його каверзи.

— Я-а-анек, — каже вона таким голосом, що я навіть починаю трішки заздрити своєму другові.

— Під Новий рік звалила мене ангіна, — продовжує згадувати Янек. — Температура — 40°. Сам лікар — сам і зціляйся. Другого дня тільки розплющив очі — дивлюсь: твої хлопаки. А на нарах — мед, ром, цукерки. Принесли від Саші-кухаря навіть смажену картоплю. З того часу смажена картопля по-українському — моя улюблена страва… А ще в пам'яті один русявий красень із зеленими очима. Співав для мене «Катюшу», «Рябину», «Полюшко-поле». Чарівний голос.

— То Отченашев. Загинув в останні дні війни…

Примовкли.

Гарно в Янека. Та час назад у гори — в рік 1944-й.

САЛЮТ ЖОВТНЮ

— Наближається 27-а річниця Жовтня. Чим же ми, товаришу капітан, відзначимо свято? — звернувся до мене після вечірньої перевірки Овсій Близняков — командир нашої диверсійної групи.

Як і завжди в подібних випадках, Овсій прийшов з готовим планом: напасти на станцію Строне. Це співпадало і з моїм наміром: треба було роздобути грошей чималу суму — для викупу товариша Міхала. І якнайшвидше: його могли відправити в Освєнцім…

Отже, нальотом на Строне можна вбити двох зайців.

Так визначилось конкретне завдання. Групі Овсія в ніч на третє листопада напасти на станцію Строне.

Мета нападу:

1) Знищити селектори, зв'язок — телеграфний, телефонний, зруйнувати водокачку, розвести рейки. Одне слово, вивести з ладу станцію хоч би на добу.

2) Експропріювати залізничну касу.

Крім Овсія, до нападу залучені Митя-Циган, Заборонек, Отченашев, Семен Ростопшин, льотчик Шипін.

Події, як розповідав мені потім Овсій, розгорталися таким чином.

Коли стемніло, група підійшла до станції Строне і залягла на узліссі. Повернулися з розвідки Семен і Шипін, доповіли: місцевий солтис — інформатор Армії крайової (ми йому довіряли), повідомив, що на станції несе службу група охорони із сорока чоловік. Серед них — інваліди, літні люди, вчорашні гімназисти. Зараз майже всі вони сплять у казармі.

Навколо станції — чагарники. Але місяць уповні, світить на все небо — заважає пробратися до цілі. Тільки опівночі групі Овсія вдалося непомітно підповзти до залізниці.

Залягли за насипом.

Першим через колію вужом проповз Шипін, за ним Заборонек. Вартовий навіть зойкнути не встиг, як опинився на землі з кляпом у роті. Переодягнувшись у його шинель, Шипін прошмигнув у казарму.

В два поверхи сіріли нари. Охоронці смачно похропували. Один підвів голову, глянув на Шипіна і знову захропів.

Біля проходу — два ручних кулемети, карабіни, автомати. На підлозі чоботи, з нар звисає одяг.

Шипін подав знак. Безшумно, як тіні,