Євген Степанович Березняк - Пароль «Dum Spiro…»

З перших же днів Ольга, Груша, хлопці Павлика подружилися з новачками. Кожен вирізнявся по-своєму. Семен Ростопшин привабив нас артистичним талантом. Митя-Циган і Овсій Близняков — чудові підривники, майстри диверсій. Абдулла-Саша виявив неабиякий кулінарний хист і був призначений шефом кухні.

Так нас стало двадцять шість. Двадцять шість дуже різних за характером, але об'єднаних одним бажанням, одним прагненням, однією метою: бити ворога за мільйони замучених фашистами людей, за муки, перенесені в таборах смерті, за спалені міста і села.

Літака з вантажем усе ще не було.

27 жовтня Овсій Близняков, Митя-Циган, Саша (Абдулла), Білий вирушили на завдання: роздобути продуктів, а заразом потривожити фашистів у селі Пцім.

В 23.00 Ольга включила Москву. Затамувавши подих, уважно слухаємо останні вісті…

Перевіряю пости. Довкола тиша. Туман, хоч ножем ріж. За північ прояснюється. Переді мною відкривається панорама. Вдалині в місячному сяйві ряхтить сріблястими зубцями довга гряда. Напружено вслухаюся в ніч: жодного звуку.

Прилетить чи не прилетить? Мовчить безхмарне небо. Мовчать зелені зорі. Дивна ніч. Дивна тиша. Зовсім мирна. І яка оманлива: готова зірватися автоматною чергою, вибухом гранати, коротким скриком.

Не спати, не спати… На мить задрімав і відразу ж виразко побачив перед собою матір. Вона померла, коли мені було 14 років. Рідне обличчя то наближалося, то відпливало, чимось стривожене.

«Трудно тобі, синку», — почув я грудний співучий голос і прокинувся від протяжного гулу.

Зовсім низько над нами кружляв літак. По звуку вгадав — «Дуглас». З оберемком соломи вибігаю із землянки. Повискакували хлопці. Запалали факели. В одну мить спалахнули три купи хмизу. А в горах знову туман. Дивно, що в таку погоду, — і летів без попередження.

«Дуглас» робить одне коло, друге, третє… Але ми його не бачимо. Чи видно йому наші багаття? Зробивши прощальне коло, літак зникає.

Розділившись на чотири групи, почали обшукувати довкола ліс. Першим примчав Гриша:

— Товаришу капітан, — мішок з вантажем. Знайдено в 150 метрах звідси.

Ожили, повеселішали наші дівчата. Допомогли принести мішок.

Через півгодини всі мішки були знайдені. Маємо нові «сєвєрки», радіоживлення, шифр, автомати, пістолети, патрони, тол і продукти: цукор, сало, консерви, шоколад, печиво тощо. Є чим поділитись і з польськими друзями.

А вдосвіта повернулися хлопці Близнякова. Завдання виконали. Не обійшлося, правда, без ЧП. З обриву звалився віз. Ранило Митю. Принесли його. Потрібна термінова допомога лікаря. Але в нас його не було.

ЯН НОВАК

«Довідка

Цим підтверджую, що гр. Новак Ян працював лікарем у польському партизанському загоні Гардого.

Вилікував двох тяжко поранених з моєї групи і подавав медичну допомогу іншим моїм бійцям.

У зв'язку із визволенням території, на якій діяв партизанський загін, лікар Новак і його дружина відправлені в м. Домброва-Гурніча (місце їхнього проживання).

Комендант бойової групи капітан Михайлов.

Підпис капітана Михайлова засвідчує начальник розвідувального відділу штабу 38-ї армії полковник Чернов. 24.1. 1945 р.».

Він прийшов до нас із загону Гардого, як тільки дізнався про поранення Миті. Партизанському лікареві було під тридцять, але всі його в загоні звали Янеком. А ще величали «паном студентом-доктором».

Війна застала Новака на третьому курсі медичного факультету Варшавського університету. Ян змушений був повернутися в своє шахтарське містечко Домброва-Гурніча, так і не ставши дипломованим лікарем.

Але йшла війна. Хвороб побільшало — медиків поменшало. Місцевий лікар призначив Новака своїм помічником з хірургії. Гурничанам припав до вподоби пан доктор-студент: рука легка, язик як бритва, за візити брав зовсім мало.

З літа 1943 року Ян час від часу став кудись зникати. Мати плакала, батько ж ні про що не розпитував: здогадувався, де пропадає син. Одного разу, коли Янек знову зібрався в ліс, батько мовчки поклав у саквояж сина чималий шмат сала: їм там потрібніше.

Так Ян наїздами лікував партизанів загону Гардого, а в листопаді сорок третього зовсім перебрався до них. Тут зустрівся з Інгою — Інгіборою. Дівчина працювала медсестрою в одному з госпіталів і була зв'язковою партизанського загону. Бачив я її в бою: стріляла вона влучно — справжній снайпер. І нашого Янека з першого ж «пострілу» вцілила в самісіньке серце.

Любов — не пожежа: запалає — не вгасиш.

Ян блід, червонів, як тільки з'являлася Інга. Всі його спроби освідчитися були марними. Інга всіляко уникала зустрічі з «паном студентом-доктором», боячись його дошкульних жартів (фрашок), і не помічала, як він при ній губився.

Освідчення — про нього довго розповідали в загоні — все ж відбулося, хоч і коштувало Янові трьох діб арешту в командирській землянці. Ян влаштував Інгіборі засідку за всіма правилами партизанського мистецтва. Двома пострілами вгору примусив дівчину присісти і вислухати палку промову зовсім не в дусі насмішкуватого пана студента. Що поробиш: так веліло серце. Розповідали, що в загін шановний доктор повернувся з палаючою щокою. Та спробуй розгадай жіноче серце. В жовтні сорок четвертого року, коли ми познайомилися, Інгібора не була ще «пані Новакова» лише з вини ксьондза.

Янек не вірив ні в бога, ні в чорта, ні тим більше в благословіння пастора, але Інга стояла на своєму, вимагала, щоб усе було «як у людей». Янек — любиш смородину, люби й оскомину — врешті згодився. Але тут почав опинатися ксьондз із сусіднього села. Він виявився справжнім крутієм-бюрократом — ксьондз Дуда із села Двужець, що біля Вольброма. Вимагав якісь свідоцтва, довідки, а де їх візьмеш у такий суворий час?

Янек танув як свічка. І тоді ініціативу в свої руки взяв пан комендант поручник Гардий. Він виділив молодим кортеж — 30 хлопаків із автоматами. Запросив і мене в свідки. Вночі ми приїхали в Двужець. Делікатно розбудили Дуду, і поручник Гардий провів з ним «політбесіду».

Партизани з опливаючими свічками ввійшли в лунке приміщення старовинного костьолу. Полохливе полум'я тріпотіло в їх пальцях, фантастичні тіні стрибали на палаючому пурпурі мантії, на вирізаній із дерева фігурі святого Петра, на здивованих обличчях інших печальних апостолів, на партизанських автоматах.

В цьому полум'ї, а, можливо, в суворому блиску сталі згорів бюрократизм Дуди. Вінчання пройшло в темпі. Ксьондз навіть розщедрився: на прощання дістав із тайничка сулію чудового церковного вина. І ми розпили його за «вольну людову Польську», за молодих.

І тут знову дозволю собі значний відступ.

Ми розлучилися з Яном і Інгіборою 24 січня 1945 року в селі Тшебупя, а зустрілися через 20 років у Кракові. Наш Янек мало змінився. Був таким же іскрометним життєлюбом, як і в суворі дні війни. Жартував, сипав новими фрашками,