Хорхе Луїс Борхес - Шість головоломок для дона Ісидро Пароді

що її він залишив: така вбога, наче автор нічого не знав про багатство нашої мови, така млява, ніби її писав якийсь недолугий халтурник, що не володів необхідним stock[193] прикметників; ще й цілком позбавлена смаку, бо в ній не було жодного натяку на гру слів. І це ще раз доводить те, про що я раз по раз говорю з кафедри: випускники наших так званих колехіо[194] не мають ані найменшого уявлення про сокровенні таємниці словників. Я прочитаю вам цю записку, і ви моментально поповните лави найбільш непримиренних учасників хресного походу за добрий стиль.

Ось послання від Рікардо, яке прочитав Бонфанті за кілька хвилин до того, як Ісидро Пароді випровадив його за двері:

Найгірше у тому всьому — що я завжди був щасливим. Тепер усе змінилося — і буде змінюватися ще. Я йду з життя, бо нічого не можу зрозуміти. Я не можу попрощатися з Пумітою, оскільки вона вже померла. Те, що зробив для мене мій батько, не зумів зробити жоден інший батько на світі; хочу, щоб ви всі про це знали.

Прощавайте і забудьте мене.

Рікардо Санджакомо Пілар, 11 липня 1941 р.

5.

Невдовзі до Пароді прийшов з візитом Бернардо Кастільйо — лікар родини Санджакомо. Їхня розмова була довгою і конфіденційною. Такою ж довгою і конфіденційною була розмова дона Ісидро з управителем Джованні Кроче, яка теж відбулася цими днями.

6.

У п’ятницю 17 липня 1942 року Маріо Бонфанті — в заяложеному плащі, прим’ятому капелюсі, збляклій шотландській краватці та яскравому светрі від Расінга — зніяковіло увійшов до камери номер двісті сімдесят три. Він рухався незграбно, тому що в руках ніс величезний таріль, прикритий білосніжною серветкою.

— Боєприпаси для рота! — закричав він. — Я ще навіть не встигну перерахувати всі пальці на одній руці, як ви вже облизуватимете свої, любий мій Пароді. Млинці з листкового тіста з медом! І приготували їх смагляві руки — добре вам відомі. А таріль, на якій лежать ці млинці, прикрашена гербом із девізом «Ніс jacet»[195], що належить нашій княгині.

Його зупинив ціпок із Малаки. Ним, наче шпагою, розмахував Хервасіо Монтенегро; здавалося, він перетворився на трьох мушкетерів водночас: монокль а-ля Чемберлен, чорні романтичні вусики, шкіряний плащ з вилогами і високим коміром із видри, широка краватка з аґрафкою марки «Мендакс», взуття від Німбо, рукавиці від Баллінгтона.

— Щасливий вас бачити, любий мій Пароді, — люб’язно промовив Монтенегро. — Прошу пробачити моєму секретареві за fadaise[196]. Нас важко засліпити софізмами Сьюдадели і Сан-Фернандо, будь-який розсудливий чоловік визнає, що Авельянеда заслуговує на якомога поважніше ставлення до себе[197]. Я не втомлююся нагадувати Бонфанті, що цей його набір повторів та архаїзмів виглядає вкрай vieux jeu[198] і недоречно; даремно я намагаюся скеровувати його в його читанні: Анатоль Франс, Оскар Вайльд, дон Хуан Валера, Фрадіке Мендес[199] і Роберто Гаче[200] — навіть вони так і не змогли приборкати його бентежну натуру. Бонфанті, перестаньте, будь ласка, бути таким упертим і бунтувати, відставте нарешті ці млинці, які вам вдалося успішно донести аж сюди, — і йдіть motu ргоргіо[201], на Ла-Роса-Формада, Коста-Рика, 5791 у санітарне управління, де ваша присутність виявиться кориснішою.

Бонфанті пробурмотів цілий набір загальноприйнятих слів: «низький уклін, завжди до ваших послуг, щасливий бути корисним, цілую ручки», а тоді з честю вислизнув.

— Ви, доне Монтенегро, доки ви ще не взялися до справи, — попросив Пароді, — зробите мені приємність, якщо відчините віконечко, бо інакше ми тут задихнемося: ці млинці, судячи з усього, смажилися на смальці.

Монтенегро, меткий, немов дуелянт, вистрибнув на лавку і виконав прохання маестро. Потім зіскочив униз, але в особливий спосіб, так ніби він виступав перед публікою.

— Отже, настала година, — сказав він, уважно зиркнувши на розтоптаний недопалок. Потім сягнув по масивний золотий годинник, накрутив його і подивився на циферблат.

— Сьогодні сімнадцяте липня, рівно рік тому ви розгадали моторошну таємницю вілли «Кастелламаре». А тепер — у цій дружній атмосфері — я хочу підняти келих і нагадати вам, що тоді ви пообіцяли: через рік, тобто якраз сьогодні, ви відверто розкажете, що ж там усе-таки відбулося? Я не буду кривити душею, любий Пароді, фантазер іноді перемагає в мені ділову людину, літератора, і я навіть придумав страшенно цікаву теорію. Можливо, ви, з вашим гострим і чіпким розумом, зможете додати до цієї теорії, до цієї шляхетної інтелектуальної конструкції окремі корисні деталі. Я не належу до категорії архітекторів-самітників; погляньте, я простягаю руку за вашою дорогоцінною піщинкою, але залишаю за собою право — cela va sans dire[202] — відкинути сумнівні та неправдоподібні висновки.

— Не переживайте, — сказав Пароді. — Ваша піщинка буде подібна до моєї, а надто якщо ви почнете розповідати першим. Вам слово, друже мій Монтенегро. Як мовиться, перші зернятка маїсу — папугам.

Монтенегро швидко відповів:

— Ні, нізащо! Après vous messieurs les Anglais[203]. Не хочу від вас приховувати, моє зацікавлення цією справою вельми ослабло, і це дуже дивно. Мене розчарував Командор: мені здавалося, що він значно міцніший чоловік. Він помер (приготуйтеся до пронизливої метафори) на вулиці. Того, що розпродували після суду, ледве вистачило, щоби покрити борги. Не сперечаюся, ситуації Рекени можна хіба що позаздрити, до того ж я придбав на цих enchères[204] Гамбурзьку ораторію та ферму тапірів, усе — за сміховинно низькими цінами, тож я здійснив дуже вигідну покупку. Княгині теж гріх нарікати, вона перехопила у заморського плебсу теракотову змію з fouilles[205] із Перу, якраз ту, яку Командор зберігав у шухляді письмового столу; а тепер ця змія, наче королева, випромінює міфологічну чарівливість у нашому холі. Pardon, адже я минулого разу вже розповідав вам про цю змію, що має властивість інфікувати душу незрозумілою тривогою. Я людина з вишуканим смаком, тож збирався залишити за собою бронзу Боччоні[206], ефектного і таємничого монстра, але мусив від нього відмовитися, бо прекрасна Маріанна, вибачте, я хотів сказати — сеньйора де Англада, щойно побачивши, прикипіла до нього серцем, і через це я вирішив шляхетно відступитися. Мій гамбіт було винагороджено, атмосфера наших відносин тепер по-літньому тепла. Але я відволікся сам — і відволік вас, дорогий Пароді. Я не можу дочекатися вашої розповіді й наперед готовий висловити вам цілковите схвалення того, що я почую. До того ж я маю право вести цю нашу розмову з гордо піднятою головою. Звичайно, ці слова можуть