Хорхе Луїс Борхес - Шість головоломок для дона Ісидро Пароді

А тому, оплакуючи смерть Пуміти, він кинувся до баронеси. Наш Грегоріо Мартінес Сьєрра[182], написавши, що жінка — це сучасний сфінкс, був суворим, але справедливим. Звичайно, я, як благородна людина, не буду (тому і ви від мене цього не вимагайте) описувати пункт за пунктом спілкування примхливої світської дами і надокучливого залицяльника, який раптом вирішив поплакати в неї на грудях. Такі подробиці, чутки, плітки добрі для кухні темних офранцужених романістів, але будь-хто, хто шукає істину, відмовиться від цієї маячні. Скажу як є: мені невідомо, про що саме говорили Рікардо і баронеса. Але впевнено свідчу, що не минуло й півгодини, як Рікардо, похнюплений і розчарований, їхав униз — тим же ліфтом «Отіс», який іще так недавно піднімав нагору юнака, окриленого надіями. Тут, власне, починається трагічна сарабанда — саме тут вона зароджується, в цьому місці — її зав’язка. О, Рікардо, ти прямуєш назустріч своїй смерті! Ти падаєш у провалля! Ох! Ти котишся у безодню схилами власного божевілля! Я не приховаю від вас жодного етапу цієї хресної дороги, хоч вона мені зовсім не зрозуміла. Після зустрічі з баронесою Рікардо подався до міс Доллі Вавассур, вередливої та бездарної актриски, до якої Рікардо не мав серйозних почуттів, хоча вона, наскільки мені відомо, була його коханкою. Ви маєте право вилити на мене своє роздратування, Пароді, якщо я затримаю вашу увагу на цій нікчемній дівулі. Вистачить однієї деталі, щоб ви уявили, що вона за цабе. Я проявив люб’язність і надіслав їй свою книжку «Все вже сказав Гонгора»[183] (особливу цінність цьому примірнику надавав мій власноручний дарчий підпис), але ця невігласка навіть не відповіла мені; мало того: на неї не вплинули також і надіслані мною цукерки, печиво та лікери, до яких я долучив свої «Пошуки арагонізмів[184] у деяких роботах X. Сехадора-і-Фраука[185]» — це розкішне видання до неї додому привіз кур’єр із найдорожчого поштового відділення міста. І я ламаю голову, постійно запитуючи себе: в якому емоційному стані був Рікардо, якщо ноги занесли його до цієї нори. Сам я з гордістю можу сказати, що забув туди дорогу раз і назавжди, адже на світі немає радощів, за які варто платити настільки завищену ціну. Ну, але де гріх, там розплата: після неприємної розмови з англосаксонкою Рікардо вийшов від неї в дуже поганому настрої, він жував і пережовував гіркий плід своєї поразки, а з-під його капелюха рвалися назовні іскри шаленства. Та не встиг Рікардо відійти від особняка іноземки — між вулицями Хункаль та Есмеральда[186], якщо зовсім точно, — як він відчув приплив рішучості й відразу взяв таксі, котре після досить довгої поїздки привезло його до невеликого пансіонату по вулиці Майпу, 900.

Легкокрилий зефір надував його вітрила; у цьому відлюдному місці, де ніколи не буває натовпів, жила і живе донині, поклоняючись богові Долару, міс Емі Еванс[187]; ця особа не зрікається своєї жіночої натури, припадаючи при цьому то до одного горизонту, то до другого, пробуючи на смак різні землі та різні країни, а якщо вже зовсім конкретно, то вона працює в тому ж таки панамериканському консорціумі, місцеве відділення якого очолює Хервасіо Монтенегро. Мета цієї організації гідна всіляких похвал: консорціум сприяє міграції південноамериканських жінок, «наших латинських сестер», як вишукано висловлюється міс Еванс, — до Солт-Лейк-Сіті та на зелені ферми в цілій окрузі.

Час для міс Еванс — золото. І все ж ця дама присвятила Рікардо mauvais quart d’heure[188], відірвавшись від решти своїх невідкладних справ, і великодушно прийняла його як друга, хоча після заручин, що так трагічно закінчилися, він уникав її товариства. Зазвичай десяти хвилин спілкування з міс Еванс вистачає, щоби поганий емоційний стан суттєво покращився. Але Рікардо — біда та й годі! — сів у ліфт у страшному відчаї та зі словом «самогубство» в палаючих очах, і це легко могла побачити будь-яка достатньо спостережлива людина.

Коли тебе оповиває чорна меланхолія, важко знайти ліки, здатні зрівнятися з простою і такою звичною для нас Природою, коли краса, чутливо відгукуючись на поклик квітня, м’яко та щедро розливається долинами та схилами. Рікардо, спізнавши досвід невдач, запрагнув усамітнення десь поза містом — і, навіть не замислюючись, вирушив до Авельянеди. Старий будинок Монтенегро відчинив йому назустріч усі свої засклені двері з важкими портьєрами. Амфітріон, у приступі радощів, був готовий на геть-усе, він узяв і надягнув собі на голову трохи завеликий лавровий вінок, пересипаючи свої теревені грубими жартами та примітивними анекдотами, врешті почав віщувати, немов оракул, і намолов стільки дурниць, що вкрай розчарований Рікардо впав у відчай і поквапився якомога швидше повернутися на віллу «Касталламаре», причому він так туди поспішав, наче за ним бігли двадцять тисяч чортів. Передпокої темряви за крок до божевілля, холи перед володіннями самогубства: цього вечора Рікардо так і не вдалося ні з ким поговорити, ніхто не зміг підняти йому настрій, ніхто не став йому другом та філософом; на його біду, він застряг у щонайгіршій твані, почавши розмову з неприкаяним Кроче, ще нудотнішим та сухішим, ніж цифри в його бухгалтерських книгах.

Три дні вбив наш Рікардо, вислуховуючи це нудне та вельми некорисне просторікування. Але у п’ятницю його раптом осяяло, і він прийшов motu ргоріо[189] до моєї кімнати. Я, щоб звільнити його душу від зарази, так би мовити, продезінфікувати її, запропонував йому прочитати плід каторжної роботи — підготовану мною коректуру перевидання «Аріеля» Родо[190] від маестро, котрий, за словами Гонсалеса Бланко, «перевищує Хуана Валеру в гнучкості, Переса Гальдоса — в елегантності, Пардо Басан — у вишуканості, Переду — в актуальності, Вальє-Інклана — в теорії, Асоріна — в силі пристрасті критики»[191]. Можу посперечатися: будь-хто інший на моєму місці дав би Рікардо якусь гидку кашку, аби тільки не це люте зілля. Рікардо всього лише на кілька хвилин поринув у своє магнетичне заняття, а потім наш смертник попрощався зі мною: вкрай безцеремонно і нетерпляче. Я хотів запропонувати йому прочитати ще дещо, але не встиг надягнути на носа окуляри, як на іншому кінці галереї пролунав страхітливий постріл.

Я вибіг з кімнати і зіткнувся з Рекеною. Двері до спальні Рікардо було привідчинено. На підлозі, заливаючи грішною кров’ю кільянго[192], лежав труп. Револьвер був іще теплий; він охороняв вічний сон покійного.

Я готовий зробити заяву, щоби всі це почули. Рішення Рікардо не було спонтанним. Це доводить і підтверджує ганебна записка,