Ельма Кіраз - Варта кожного слова, Ельма Кіраз

13

— Так. Я бачила її, навіть говорила з нею. І точно знаю, що це вона, — мені подобалось, що в той момент я отримала повний контроль над татом та його емоціями.

— Ну і... що? Ти зізналась їй? Розповіла про себе? — він намагався здаватись байдужим, та я чудово бачила, як сильно загорілись його очі.

— Ні, — я похитала головою, згадуючи нашу з матір'ю останню розмову, — я для неї була просто пересічною особою.

— Як ти її знайшла, не розумію...— тато почав нервово ходити кімнатою, — може ти тому втікала? Хоіла побачитися з нею?

— Не тому. І взагалі, наша зустріч вийшла зовсім випадковою. Та вона не впізнала мене.

— А чого ти хотіла, — він кинув на мене злий погляд, — вона залишила нас. Просто пішла, кинула. І чесно, коли ти втекла... я вирішив, що ти просто повторюєш її долю. Думав, що вже ніколи не побачу тебе. Я навіть не особливо розчарувався. Бо знав, що гени можуть взяти своє.

— Я тікала не від тебе, а від непотрібного мені весілля, — я підійшла ближче до тата, — від твого контролю та керування моїм життям. Але не вд тебе..

— А твоя мати чому? Чому та жінка залишила мене!? Чому кинула власну дитину!?

Його зацікавленість в очах змінилась ненавистю. Якби поглядом можна було вбивати, то я б точно не залишилась живою. Якийсь час тато мовчки стояв та дуже важко й голосно дихав через ніс. А потім просто вилетів з кабінету, голосно гримнувши дверима. Я залишилась сама в абсолютній тиші. В душі було якесь бридотне відчуття. Наче щойно рухнуло все наше звичне життя. Ніби моя втеча з дому відкрила скриньку Пандори, то ж тепер ні в кого не буде спокою. А наші стосунки з татом більше не будуть такими, як раніше. Я повільно підійшла до стелажа з книгами та взяла звідти одну. Ту, де зазвичай була їхня з мамою фотографія. Але в книзі було порожньо. Тоді я підійшла до ще кількох «таємних» місць, але й там не знайшла нічого. Отже тато або знищив всі ті фотографії, або переклав їх кудись. Стало трохи сумно, бо я хотіла глянути на колись щасливу сім'ю. Та думаю, що все це дійсно на краще. То ж тихо вийшла з кабінету і пішла до своєї кімнати.
Як я й думала, всі наступні дні були досить напруженими та самотніми. Хоч я і відчувала полегшення від того, що повернулась додому, але тато постійно уникав мене. Ми більше не снідали разом, він не говорив зі мною та навіть не дивився в мій бік. Я жила наче абсолютно самотня людина в цьому величезному будинку. Здається, він навіть Максиму заборонив зі мною спілкуватися, бо в ті рідкісні моменти, коли я виходила кудись, мій охоронець просто мовчав.

— Так, годі! — я різко зупинилась та повернулась до Максима, коли ми йшли від автівки до будинку.

— М? — він лише сіпнув головою та підняв брови.

— Це батько заборонив тобі говорити зі мною, так? З якої радості? 

— Навіщо ви розказали йому про вашу матір? — врешті за майже тиждень часу заговорив охоронець.

— Я мусила себе захистити, — я важко видихнула, — хотілось якось повпливати на нього.

— Ви чудово повпливали. Ваш батько місця собі тепер не знаходить.

— І ти звинувачуєш в цьому мене? — я схрестила руки на грудях.

— Я не звинувачую, просто…— він закотив очі та важко видихнув, — ви своєю втечею відкрили в боса ту рану, яка вже наче от-от зажила. Не знаю, що він сказав вам, та я бачив, як йому було складно. Так потім ще й розповіли про неї…

— Так, все я зрозуміла, — я нервово розвернулась та пішла далі, — в цьому домі є діло всім і до всіх, крім мене. Наче я головна причина всіх бід.

Але як тільки я ступила на сходи, щоб піднятися до будинку, почула звук авто, що зупинилось біля воріт. Я вирішила, що це тато і почала йди догори, але механізм так і не почав відкриватися. Мене це зацікавило і я повернула голову, зустрівшись з поглядом Максима, що теж зацікавився тим, хто приїхав.

— Це що, знову той недоумок? — буркнув охоронець, — ваш колишній?

— Що за…— буркнула я і швидко спустилась вниз. Артем вийшов з авто та не поспішав рухатись далі. Мабуть, чекав, поки я прийду.

— Привіт, — з посмішкою сказав він.

— Якого біса!? — я голосно гримнула металевою хвірткою, — що ти тут забув?

— І я теж радий тебе бачити, — він підійшов до мене та поцілував у щоку. Від цього я просто приросла до місця, де стояла. Повернувши голову в бік, побачила Максима, що лиш похитав головою, а потім зник в будинку.

— Артеме, що ти тут робиш? — я втомлено провела рукою по обличчі. Я намагалась злитись, проте саме зараз була дуже рада, що він приїхав. Особливо у звʼязку з тим, що зараз відбувається.

— Приїхав поговорити з твоїм батьком, — він підняв свої окуляри, дивлячись на наш будинок, а потім одягнув їх назад, — він вдома?

— Ні, — я нахмурила брови, — навіщо тобі мій тато? О, ні! Тільки не кажи, що ти хочеш з ним співпрацювати. Чи… хочеш купувати його товар?

— Що ж, ти майже вгадала, — Артем посміхнувся та обійняв мене однією рукою, — я можу зачекати його у вас вдома?

— Не можеш, поки не скажеш, в чому справа? — я намагалась розгледіти його очі, що ховались за затемненими скельцями.

— Це ділова розмова. Я не думаю, що тобі буде цікаво.

— Ти все-таки хочеш його… ліки, так, — я різко звільнилась з його обіймів, — чорт, а ти взагалі не змінився. Знову намагаєшся використати мене задля вигоди. Артеме, ти повний покидьок!

— Кароліно, заспокійся. Все не так. Просто… давай дочекаємось твого тата.

— Добре, — випалила я, — але не в будинку. В альтанці. Так буде краще…

— Гаразд, — він знизив плечима і ми обоє пройшли на подвірʼя. Я подзвонила Максиму та сказала, щоб повідомив про все, коли батько повернеться.

Хоч і було досить спекотно, мене всю аж трусило, особливо в альтанці, де було прохолодно. Артем же спокійно стояв, впершись задом до невеликого столу. Я спочатку ходила туди-сюди, але врешті не витримала. Не хотіла опиратися вже нічому, то ж просто підійшла та обійняла чоловіка, міцно притулившись до нього.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍