Володимир Львович Єшкілєв - Патерн, Володимир Львович Єшкілєв

Ти красива, як... як Марго Роббі у «Фокусі». Я також нічого. Ми молоді, сильні і вже популярні...

— ...бляді.

Христина звільнилася від обіймів Віри, вимкнула світло над ліжком і згорнулася на ньому калачиком.

15

Як людина заможна й не чужа мистецтву, Бавловський обладнав у своєму будинку домашній кінотеатр. Проте не відмовляв собі у задоволенні раз на тиждень, або й частіше, відвідувати публічні кінематографічні заходи — прем’єри, фестивальні покази, а іноді й просто ходив у кіно. Йому подобалося відчуття зали. Та сама енергія спільного переживання, що наповнювала темний, пропахлий попкорном і нагрітим пластиком простір. Енергія вибухала захопленим гулом під час екранних бійок, зіткнень зорельотів або тілесного з’єднання головних героїв. Але він відчував її навіть без вибухів. У суцільному диханні глядачів. У їхньому вібруючому неспокої.

Августин Лаврович сідав у задніх рядах, але не у віп-зоні. І кілька хвилин настроювався на зал, на те соборне збудження. Потоки енергії змішувалися з кольоровим промінням, що відбивалося від екрана, як вітер від вітрила. Цей пінний коктейль виносив його з реальності.

Натомість домашній кінотеатр був не храмом енергій, а іграшкою. Там можна було дивитися порно. Сідати на широкий диван з дівчатами і вимикати уяву. Але реальність при тому нікуди не дівалася. Навпаки, ця спітніла, напарфумлена та гладенько виголена реальність оточувала вимогливою присутністю. Домагалася його реакцій. А ще — його грошей.

Але це не мало нічого спільного з насолодою від кіно. Із його стрибками у видумані світи, де можна помріяти про далеке. Про красу, відокремлену від заточеної на секс матерії.

Радше не матерії, а плоті.

Найчастіше Бавловський відвідував кінотеатри без жінок і навіть без охоронців. Іноді брав із собою принагідну юну леді, ще не зіпсовану конвеєрами банальних бажань. Дівчину, яка могла б на певний час забути про реальність-реальність-реальність. І відпустити уяву в мандри вібруючими світами. А ще вона мала бути розумною. Бо він любив поговорити про щойно переглянутий фільм.

Просто поговорити.

Дівчину, яку він узяв на перегляд цього разу, звали Віолою.

Августин Лаврович не міг нею натішитися. Донька науковців із південної провінції, студентка факультету культурології. Їй реально подобалися старші чоловіки з мистецьким шармом, добрим смаком та патриціанськими замашками. Сиві леви тусовок у клубних піджаках і на крутих авто. Віола непогано володіла французькою, розумілася на богемних трендах і писала курсову про Годара. А ще вона не хотіла жити в гуртожитку й харчуватися фастфудом.

Уперше за багато років Бавловського навідала думка про одруження. Він уже двічі літав із Віолою до Парижа й розпочав складати план розмови з її батьками.

А це вимагало певної підготовки. Дипломатичного та іміджевого прологу.

Віола була на тридцять років молодшою за нього.

Августин Лаврович не боявся здаватися смішним, він боявся того, що один лисий і битий життям політтехнолог називав «бунтом бекґраунду». Бавловський уже кілька разів бачив, як бунтував бекґраунд у знайомих продюсерів та інвесторів. Бачив, як зміна способу життя пробуджувала примари минулого.

Невчасно й несподівано.

Доки веселі старі пірати зберігали вірність штормовим водам бізнесу, усе в них ішло рівно. Вітер віяв у вітрила, а в скринях примножувалися піастри. Але як тільки сиві розбишаки завертали до тихої бухти, щоби — нарешті! — насолодитися спокоєм та заробленими статками, як із минулого починали випливати чи то шафи, чи то летючі голландці, повні давно забутих скелетів.

Й тоді переставали відповідати телефони.

Бавловський ніколи не захоплювався окультними справами. Але після другого романтичного візиту до французької столиці навідав знаного екстрасенса. Мав при собі фотографію Віоли в заклеєному чорному конверті та кеш із чотирма нулями в незапечатаному білому.

Екстрасенс запалив кольорові свічки, подивився в надра кришталевої кулі, прочитав чи то мантру, чи то закляття і сказав: «Ваше майбутнє тримає в пащі закохана змія». Августин Лаврович запитав, чи це не та змія, чиє фото лежить у конверті. На це екстрасенс заперечно похитав головою і додав: «Ні. Там немає закоханої змії. Там фотографія молодої леді, здатної народити поцілованого зірками. Не виключаю, що народить від вас. Але шукайте змію».

Бавловський не встиг навіть обдумати це попередження.

Тим більше не встиг розшукати змію.

Наступного дня після візиту до екстрасенса йому зателефонували з виробництва шоу «Я ревную!» і повідомили про смерть Міли. Тієї ж ночі він переглянув її файл і побачив, що покійна народилася в рік Змії.

Він знову звернувся до екстрасенса. Тепер у чорному конверті було фото Міли. Давнє мальтійське фото з пілоном і вогнями нічного клубу.

Служитель окультних сил поклав вузькі долоні на чорний конверт, заплющив очі й не розплющував їх вельми довго.

«Мертва жінка, — нарешті сказав він. — Ще не похована. Судячи з усього, проклята кимось із рідних».

«Це вона — змія?»

«Чому ви так вирішили?»

«Бо вона — Змія за східним гороскопом. Тобто народилася в рік Змії. У нас із нею були стосунки. Достатньо довго. Ну, ви розумієте...»

Екстрасенс витягнув фото з конверта і запалив над ним жмуток скручених тонких свічок. Бавловський колись придбав такі в Єрусалимі на сувенірному базарчику при вході до храму Гробу Господнього.

Коли свічки догоріли до половини, екстрасенс задув їх і поклав до залізної шабатурки.

«Не вона однозначно, — сказав він. — Але ви, Августине Лавровичу, мислите у правильному напрямі».

Міністр зателефонував, коли вони з Віолою виходили з кінотеатру. Обговорювали щойно переглянуту мелодраму.

— Мені, до речі, сподобалася стриманість кольорів, — казав Бавловський. — Фільм притомно пофарбували. Без отого кітчевого нуару.

— Гусічка, лапа, тобі й не таке подобається, — усміхалася у відповідь студентка факультету культурології. — Тобі навіть «Кімната в Римі»1 подобається.

1 «Кімната в Римі» (2010) — фільм іспанського режисера Хуліо Медема за романом Матіаса Бізе «У ліжку».

— І що?

— Я не коментую.

Саме після цих слів Віоли він і відчув вібрацію смартфона. На екрані висвітилися ініціали Антонового батька. Розмова тривала недовго й закінчилася реплікою Бавловського: «Негайно їду до вас, Вікторе Антоновичу».

Уже з машини Августин Лаврович зателефонував тому, хто конче мав знати про дзвінок міністра. Не вітаючись, запитав:

— Ви вже в курсі?

— Що ви маєте на увазі? — поцікавився абонент.

— Міністр викликав мене для розмови.

— Я не відстежую дії міністрів. Куди викликав?

— До заміського будинку. Я буду там за... — Бавловський глянув на водія, той показав три пальці. — За пів години.

— Предмет розмови?

— Маю інформацію, що зараз там його син. Антон.

— Ну?