Костянтин Шелест - Максим Темний. Володар Заборонених Земель., Костянтин Шелест

– То ви можете мені допомогти? Я можу розраховувати? Чи мені пробиватися старим способом?

Ельф хмикнув, – ваші способи дуже руйнівні, знаєте... давайте все ж таки я спочатку спробую сам. Сьогодні Анне вам скаже, що і як. Мені потрібно ім'я учасника.

– Сея. Леді Сея. Я буду супроводжуючим. І ще чотири дівчини, що  її супроводжуватимуть, як гості.

Уже пізно ввечері у двері постукали. Увійшла Анне. Трохи боязко озирнулася, видивляючись звірка.

– Пане, мені сказали передати, що п'ятого дня принесуть запрошення.

– Чудово. Просто чудово. Ти просто диво, – несподівано навіть для себе Макс підхопив дівчину і закружляв кімнатою. Насолодившись її писком і деякими округлостями, що потрапили йому під лапи, все ж повернув її на стійку підлогу, хоч і не без жалю. – Що там із нашою леді? Є якісь проблеми?

– Усе робимо, як ви просили. Дві покоївки поруч постійно. Ви мали рацію, пане. Багато хто почав цікавитися і навіть дуже. Марла – покоївка, що в неї зайнята, каже, що після вашого походу по крамницях, біля нашого готелю постійно вештається хтось із хлопчиків вищого світу або слуг зацікавлених панів. А Арітал каже, що до нього підкочують із запитаннями.

– А ви відповідайте, наганяйте чутки. Не соромтеся брати мзду – якщо що, скажете Нерлю, що це моє прохання. Нерль же все ще особистий помічник пана Натана? – судячи з того, як почервоніла дівчина і як розгорілися її емоції – у неї з ним усе не просто. Цікаво, а як її «Не відмовлю ні в чому» співвідноситься з оцією рожевою фізіономією та опущеними віями? Це що – особиста відданість понад любов? Хоча... можливо, це як завжди – дівчина посміхнулася, а хлопчик подумав, що вона вже його? Так начебто дорослий я вже хлопчик... Ех, гаразд – яке мені діло? Пообіймав трохи, може трохи більше, ніж якби вона була сестрою, але на цьому й усе. Досить. Раз у неї радість у душі хлюпоче, навіщо це псувати? А то раптом вона справді вважає себе зобов'язаною догоджати йому в усьому?

Зайшов у дівоче царство. Сем покликала Сею, зі збентеженням пояснивши, що пану негоже заглядати в таємниці жіночого буття. Макс аж брови задер – дівчата істотно змінилися. Може й не в усьому, але більшу частину неотесаності та грубих звичок Сея з них повиводила. Як змогла-то? За такий короткий час...

– Пане... – Макс обернувся на голос. Почув її і відчув раніше, але навіщо смикатися? Нехай усе буде природно. Обернувся і завмер – дівчина була зухвало красива. Тонка, вишукана чистота образу, ніби ніжний пролісок, нічого зайвого, нічого брутального... Сама тендітна, як фіалка, у підібраному вечірньому одязі була саме такою. Макс реально завис, намагаючись повною мірою відчути те, що бачить. Ця ж хитруля насолоджувалася своєю жіночою перемогою.

– Завтра в нас будуть перепустки. Ти готова?

– Не знаю, – вона сумно видихнула. – Я боюся.

– Це якраз зрозуміло. Хто б не боявся... дурень хіба що якийсь... може ти вже можеш мені хоч щось сказати? Хоча б до чого ти йдеш зараз? Не можу я весь час діяти навмання.

– Я не знаю ще сама. Вибач... Мені потрібно, щоб мене визнали. На трон і владу я не претендую. Але потрібно, щоб у суспільстві я знову стала ель Тіон. Я... – вона затнулася, – якесь дивне почуття... я не знаю, навіщо це потрібно. І цього я боюся. Ти мав рацію – я боюся тебе. Дуже. Не знаю чому. Те, що ти Темний принц – воно так... але я відчувала, що не в цьому річ. Не тільки в цьому. Ти жодного разу мене не образив, не підвів... про все інше я й говорити не смію... що було б зі мною без тебе... Але чомусь я тебе боюся. Досі.

– Дивно, звісно... але нехай. Не забивай собі голову – час усе розставить на свої місця.

Через годину, сховавшись під скритом, Макс обережно вилетів з вікна. Обережно здебільшого тому, що гілок усяких тут було чимало і не хотілося зненацька залишитися без ока. Пух, як чортик із табакерки, вискочив звідкись із вікна і заліз за комір, сердито вицвірікавши щось своє Максу у вухо. Летів не довго – по прямій взагалі фігня. Вибрався до річки трохи раніше за те місце, де знаходився будинок володарів Тіона, і вже тут опустився до самої води, прямо в повітрі роздягнувся, весь одяг сховав у сумку. Сумка злетіла в гору і десь там, на пристойній висоті, залишилася чекати господаря. Пух вмостився в нього на голові й не бажав нікуди йти. Ну, як знає, не маленький. Визначившись із відстанями, пірнув. Сильна течія підхопила й понесла, можна було зовсім не перейматися тим, що треба якось гребти. За дванадцять хвилин він досяг потрібного місця і пішов ще глибше під воду. Досить легко знайшов вхід до печери, куди його минулого разу занесла вода. Вибрався на той самий камінь, де валявся тоді з болтом у грудях. Ага, ось і він, другий огризок дерева, що колись стирчав із його грудей... А ще за двадцять хвилин він був там, де бачив у стіні щось незрозуміле. Окинув усе другим зором. Так, це тут.

– Ти тільки не чіпай нічого, – попередив звірка, чомусь навіть жодного разу не мокрого. На що той відповів гнівною тирадою суцільного цвірінькання. Приклав долоню до стіни, пустив трохи сили. Ось воно – по стіні знову почав проявлятися хитрий візерунок. Минулого разу він необережно підживив його краплею своєї крові. Коли в'язь червоних розчерків і завитків сягнула якоїсь завершеності, Макс, за натхненням сказав

 – Ну... Я прийшов. – Стіна розчинилася в повітрі.

– Ти можеш контролювати це місце? – Пух нічого не відповів, але зник, поширюючись бурим туманом по всьому приміщенню. За кілька рахунків знову згустився, стиснувся, стаючи білим звіром. З Максом він не полетів.