Анна Ліє Кейн - Полонянка спустошених земель, Анна Ліє Кейн

Я була безправною донькою графа у королівстві де жінок вважають власністю чоловіка, а стала герцогинею та повноправною володаркою фортеці Вомон-ле-Тіссен. Поруч опинився чоловік ладний вбити заради мене. Я хочу зцілити його серце, а він навчає мене жити вільною та сміливою господаркою моїх земель. Але мене тривожить послання, яке прийшло від нашого нового короля. І те, що у сусідньому королівстві почалися якісь дивні хвилювання. Чи можу я спокійно жити, чи на мене чекають нові випробування? І чому на малюнках пасинка раптом зʼявилися спустошені землі?

Пролог

- Сьогодні у нас особлива гостя, провидице, - насмішкуватий тон хана різав мої вуха. Він видавався ще огиднішим за крики, які я чула кілька хвилин тому, коли одного за одним стратили сімох в'язнів. Їхня кров ще стікала по деревʼяних дошках ешафота, а хан вже втратив інтерес і повернувся до мене.

Натовп замовк. Сотні поглядів звернулися до старої жінки, що повільно наближалася до мене. Її яскравий багатошаровий одяг здавався пелюстками квітки, яка ховала отруйний стрижень. Голову прикривала червона шовкова хустинка з чорно-золотими візерунками. Останні нагадували мені кольори аспіда - отруйної змії, з якою я познайомилася на території ханства.

Пекуче сонце, під яким я стояла поруч з декількома іншими жінками гарему, щипало свіжий шрам на обличчі. Дуже хотілося пити. Нили звʼязані руки. Але я стояла з рівною спиною і дивилася у чорні очі чаклунки, яка вклонялася невідомим мені богам.

Я намагалася не спрямовувати погляд на гільйотину, яку протирали декілька чоловіків. Інші відтягували тіла геть. А мої думки раз у раз поверталися до Вомон-ле-Тіссен.

- Що ти скажеш, провидице? - хан розвалився у своєму шикарному ложі, з якого йому було чудово видно мене та підмостки. Слуги натягнули над ним тканину, щоб забезпечити захист від сонячних променів. А поруч з правителем стояли дві дівчини. Одна тримала в руках глечик з прохолодною водою, а друга - віяло.

- Її палац зруйновано, - хан розтягнув губи в хижій усмішці. Він пишався тим, що змогла зробити його армія. Промовляючи це, дивився чоловік не на стару в червоній хустці, а на мене. - Її чоловік загинув. Її наближені страчені. А сама вона стала моєю наложницею. Дівчина, яку оспівували як сміливу та неймовірно вродливу герцогиню, відтепер моя полонянка. Скажи, провидице, що кажуть боги? Що нам зробити з нею?

Я стиснула зуби так сильно, що почула їхній скрегіт.

Не заплачу. Не потішу його своїм безсиллям. Вони можуть мене вбити, але не зламати. Я залишуся вірною Асгейру серцем і тілом до самої смерті, а після неї, вірю, що зустріну його знову.

Провидиця зупинилася надто близько до мене. Худа й низенька, вона ледь сягала маківкою мого підборіддя. Але в чорних очах я бачила шалений блиск, а на вустах її відобразилася зловтіха. Зморшки на обличчі змінили його риси так, що неможливо було сказати, чи було воно колись гарним.

Вона простягнула до мене руки. Мені довелося напружитися, щоб не відсахнутися. Але стара не торкнулася мене. Вона раптом заклякла. З її обличчя зійшов задоволений вираз. Сухий рот здивовано розкрився, а в очах майнув жах.

Хрипкий голос нагадав каркання ворони:

- Я бачу кров, - повільно вимовила вона і над площею стало тихо, наче на кладовищі. Провидиця вдивлялася мені у вічі, ніби дійсно могла побачити там майбутнє: - Ріки крові, що заливають мармур і золото палацу.

Краєм ока я побачила як хан відштовхнув від себе дівчину з віялом та піднявся на ноги. Він зробив крок уперед, дослухаючись до слів провидиці.

- Що за кров? - гукнув хан, і мені здалося, що голос його більше не такий впевнений, яким був хвилину назад. - Якого палацу?

- Вбий її! - раптом крикнула провидиця та відскочила від мене, наче я могла її вдарити. - Накажи відтяти їй голову негайно! Інакше ніч стане днем, фонтани напʼються крові, а вівці перетворяться на вовків, і ти знайдеш смерть в пащі їх ватажка!

- Та що ти верзеш? - хан вискочив вперед. Сонячні промені заграли у гранях коштовного каміння його незчисленних прикрас. А в його очах спалахнув гнівний вогонь: - Виведіть її геть!

До старої побігли вартові, але вона сама спритно розвернулася і скоріше чкурнула геть, врізавшись у натовп.

Хан дивився, як охоронці розштовхують людей, намагаючись зловити провидицю, а потім повернувся до мене. Розгубленість змішалася в його темних очах зі злістю. Його забава була зіпсована. І мій вирок він видихнув з роздратованою гидливістю:

- Стратьте Резеду-Сандру.

Я глибоко вдихнула, дивлячись на хана, а наступної миті отримала поштовх у спину. На одерев'янілих ногах я рушила до гільйотини.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍