Стівен Кінг - Воно

вигляд: хлопці рухалися так, наче готувалися до якихось незбагнених олімпійських перегонів. Здоровенне черево Лося Седлера колихалося під футболкою з емблемою Деррійської середньої школи. По розпашілому обличчю Ригайла струменів піт. Але дистанція між ними та Майком скорочувалася — спочатку двісті ярдів, потім півтори сотні, потім сотня. Маленький Чорний Самбо[637] ще жодного разу не озирнувся, а вони вже чули, як він насвистував собі під ніс.

— Що ти з ним зробиш, Генрі? — тихо спитав Віктор Кріс. У його голосі чулася звичайна цікавість, але насправді він був занепокоєним. Віднедавна Генрі непокоїв його все більше й більше. Віктор був не проти, якби Баверз просто захотів побити малого Хенлона, або навіть зірвати з нього сорочку чи закинути на найближче дерево штани з білизною, але Кріс був не певен, що Генрі задумав саме це. Цього року вже сталося кілька неприємних зустрічей із дітлахами з Деррійської початкової школи, яких Генрі прозвав «маленькими засранцями». Він звик гнобити та тероризувати цих маленьких засранців, але з початку березня став зазнавати однієї поразки за іншою. Генрі та його команда були наздогнали того чотириокого Тозіера у «Фрізісі», але саме в той момент, коли вони вже збиралися надерти йому дулу, він зумів відірватися. А потім, в останній день перед канікулами, той малий Генском…

Віктор не любив про це згадувати.

Тож Кріса непокоїла ось яка річ: одного разу Генрі міг зайти НАДТО ДАЛЕКО. І Крісові було не до вподоби уявляти це «НАДТО ДАЛЕКО»… хоча такі передчуття раз у раз виринали в його неспокійному серці.

— Спіймаємо його та кинемо у вугільний бункер, — відповів Генрі. — Можна покласти парочку петард йому в черевики та подивитися, як він танцюватиме.

— Але ж не «М-80», Генрі, правда?

Якби Генрі замислив щось подібне, то Віктор одразу б накивав п’ятами. Вибухівка «М-80» неодмінно відірвала би тому ніґґеру ноги, а це вже дійсно було ЗАНАДТО.

— У мене їх усього чотири, — сказав Генрі, відірвавши погляд від спини Майка Хенлона. Вони скоротили відстань до сімдесяти п’яти ярдів, і Баверз перейшов на шепіт: — Гадаєш, я мрію перевести цілих два снаряди на якийсь йобаний гуталін?

— Ні, Генрі, звісно ні.

— Просто підкладемо йому в мокасини пару «Чорних кішок», — сказав Генрі, — а потім роздягнемо догола та кинемо його одяг у Пустовищі. Може, він натрапить на отруйний плющ, поки його шукатиме.

— А ще викачаємо ніґґера у вугіллі, — озвався Ригайло, і його очі спалахнули ще яскравіше. — Як тобі, Генрі? Круто я придумав?

— Круто, як варені яйця, — відповів Генрі недбалим тоном, від якого Віктору стало не по собі. — Викачаємо у вугіллі, як я того разу вимастив його в багні. А ще…

Генрі посміхнувся, вишкіривши зуби, які вже у дванадцять років починали гнити, і закінчив:

— А ще мені треба йому дещо сказати. Боюся, він минулого разу не розчув.

— Що саме, Генрі? — бадьоро запитав Пітер. Йому просто було цікаво. Пітер Гордон походив із «добропорядної родини» Деррі, жив на Західному Бродвеї, а через два роки його мали відправити на підготовчі курси у Ґротон — принаймні, він так вважав того третього липня. Він був розумнішим за Віка Кріса, проте не встиг іще протусуватися з цією компанією достатньо довго, аби зрозуміти, як швидко зогниває Генрі.

— Потім дізнаєшся, — відповів Генрі. — А тепер заткайтеся, ми вже близько.

Вони були за двадцять п’ять ярдів від Майка, і Баверз уже відкрив рота, щоби віддати наказ схопити Хенлона, коли Лось Седлер пустив першу за день петарду. Напередодні Лось устиг в'їсти три порції печеної квасолі та тепер перднув так голосно, немов пальнув із рушниці.

Майк озирнувся. Генрі помітив, як у малого вирячились очі.

— Хапай його! — заволав Генрі.

Майк на мить закляк, а потім зірвався з місця та побіг, наче за ним гналася сама смерть.

6

Невдахи продиралися крізь зарості бамбуку в наступному порядку: Білл, потім Річі, за яким ішла Беверлі — така гарненька й струнка у своїх блакитних джинсах, білій безрукавці та шльопанцях на босу ногу, за нею плентався Бен, намагаючись не сопіти надто голосно (проте в той день стояла спека у вісімдесят один градус, а він одягнув один зі своїх розтягнутих спортивних светрів), далі — Стен, а Едді йшов позаду, тримаючи інгалятор у передній кишені штанів. Білл поринув у фантазії про джунглі та сафарі, що з ним часто траплялося, коли він блукав по таких місцях у Пустовищі. Високий білий бамбук обмежував виднокрай друзів, поки вони прокладали свою стежину крізь гущавину. Чорна земля чвакала під ногами, то тут, то там траплялися маленькі болітця, які треба було обходити чи перестрибувати, якщо ти не хотів намочити собі ніг. Застояна вода в калюжах переливалася кольорами напрочуд тьмяної веселки. Вологе повітря пахло нечистотами та прілою травою.

Білл зупинився на останньому повороті до Кендаскіґ та обернувся до Річі:

— П-попереду т-тигр, Т-т-тозіере!

Річі кивнув і повернув голову до Беверлі.

— Тигр, — видихнув він.

— Тигр, — переповіла дівчина Бенові.

— Людожер? — запитав Бен, затамувавши дихання, щоб не хекати.

— Він весь у крові, — відповіла Беверлі.

— Тигр-людожер, — прошепотів Бен Стену, а той передав новини Едді. Каспбрак аж почервонів від хвилювання.

Вони пірнули в бамбук, лишивши по собі тільки голий хвилястий клаптик чорної стежки. Тигр пройшов прямо перед ними, і вони майже побачили його: великий звір, вагою фунтів чотириста, який граціозно вигравав потужними м’язами під шовковистою смугастою шкірою. Вони майже побачили його зелені очі, побачили, що на морді запеклися краплі крові пігмейських воїнів, яких він пожер живцем.

Тихо, мелодійно й одночасно моторошно прошелестів бамбук, а потім знову стало тихо. Може, то подув літній вітерець… а може, то був африканський тигр, який прямував до Старого Відрогу по той бік Пустовища.

— Пройшов, — сказав Білл, судомно вдихнув і знову вийшов на стежку. Решта прослідували за ним.

Річі виявився єдиним Невдахою, який прихопив із собою зброю: він дістав іграшковий пістолет із руків’ям, перемотаним ізоляційною стрічкою.

— Я б у нього точно поцілив, аби ти посунувся, Великий Білле, — суворо заявив він і поправив свої старі окуляри дулом пістоля.

— Тут п-повсюди в-в-ватутсі, — відказав Білл. — Н-н-не можна р-ризикувати. Х-хочеш потрапити д-до них у по-полон?

— Ой, точно, — погодився Річі.

Білл подав рукою знак слідувати за ним, і друзі знову рушили по стежці, що ставала дедалі вужчою, — вони наближалися до краю бамбукових заростів. Невдахи вийшли на берег Кендаскіґ саме там, де було закладено каміння для переходу через річку. Бен колись показав їм, як усе облаштувати.