Стівен Кінг - Воно

справді мало не захлинулася від реготу, встигнувши прикрити обличчя руками. Засміявся Білл, потім — Едді, а за мить до них приєднався і сам Стен. Відлуння сміху прокотилося по широкій, мілководній гладі Кендаскіґ. То був звук літа в переддень Четвертого липня, такий же яскравий, як і сонячні промені, що відбивалися від річкових хвиль. І ніхто не помітив пари оранжевих очей, які стежили за дітлахами крізь зарості терену та безплідні кущі чорниці. Смуга чагарнику розтягнулася на тридцять футів попід берегом, ліворуч від Невдах, і посеред тих заростів знаходилася одна з нір морлоків. Оранжеві очі, кожне по два фути в діаметрі, витріщалися на них саме з тієї бетонної труби.

5

Причина, з якої Майк нарвався на Генрі Баверза та його «не-дуже-веселих» хлопців, полягала в тому, що наступного дня мало відбутися святкування Четвертого липня. У Церковній школі був свій оркестр, і Майк грав у ньому на тромбоні. У День незалежності музиканти мали взяти участь у щорічному святковому параді та зіграти «Бойовий гімн республіки», «Прекрасну Америку» та «Вперед, християнські солдати». Майк цілий місяць готувався До цього заходу. Того дня він вирушив на репетицію пішки, бо на його велосипеді порвався ланцюг. Репетицію було призначено на другу тридцять, але Майк вийшов із дому о першій, бо хотів устигнути відполірувати до блиску свій тромбон, який зберігався в шкільному музичному класі. І хоча він грав на тромбоні не краще, ніж Річі управлявся зі своїми Голосами, цей інструмент йому дуже подобався, і якщо Майкові ставало гірко на душі, то варто було півгодини посурмити марші Сузи[634], гімни чи інші патріотичні мелодії, і настрій піднімався сам собою. Того дня Майк одягнув сорочку кольору хакі та поклав у нагрудну кишеню полірувальну пасту для міді «Саддлерз». Із задньої кишені його джинсів стирчала парочка чистих ганчірок. Крокуючи по Нейболт-стрит у напрямку Церковної школи, Хенлон і думати забув про Генрі Баверза, але якби він тоді озирнувся, то швиденько б усе пригадав, оскільки слідом за ним, вишикувавшись у шеренгу, ішли Генрі, Віктор, Ригайло, Пітер Гордон та Лось Седлер. Якби вони вийшли з ферми Баверзів на п’ять хвилин пізніше, то Майк устиг би пропасти з-перед їх очей за верхівкою наступного пагорба, і апокаліптичне кам’яне побоїще та всі інші події того дня могли б узагалі не відбутися.

Але через багато років потому Майк сам висуне припущення, що того літа жоден із них не був володарем власної долі, а талан і добра воля відійшли далеко на другий план. Під час обіду на честь возз’єднання Невдах він згадає немало підозрілих збігів, але до одного так і не додумається. Того дня нарада в Пустовищі скінчилася, коли Стен Юріс дістав «Чорних кішок», і друзі попрямували на звалище, аби їх підірвати. Віктор, Ригайло та решта прийшли на ферму Баверзів, бо в Генрі також були петарди, вишневі бомби[635] та вибухівка «М-80»[636] (за кілька років володіння «М-80» стане підсудною справою). Дорослі хлопці збиралися спуститися до вугільного бункера за залізничним депо, щоби підірвати скарби Генрі.

Ніхто, навіть Ригайло, не навідувався до ферми Баверзів без особливої на те потреби. У першу чергу — через божевільного Бутча, а по-друге, їм завжди доводилося допомагати Генрі по господарству: полоти бур’яни, підбирати каміння, рубати дрова, носити воду, складати сіно, збирати достиглу городину — горошок, огірки, помідори, картоплю. Не сказати, щоби хлопці боялися роботи, проте в них удома вистачало власних справ, тож їм не зовсім хотілося пахати на придуркуватого батька Генрі, якому було байдуже, кого й куди бити (одного разу він пройшовся поліном по Віктору Крісу, коли той упустив кошик з помідорами, який тягнув до придорожнього лотка). Отримати духопелика березовою дровинякою — справа не зовсім утішна, але найгірше було те, що Бутч Баверз примовляв при цьому: «Усіх вузькооких повбиваю! Нахер переб’ю всіх вузькооких!»

Ригайло Хаґґінс, не зважаючи на свою тупість, зумів найбільш влучно висловити загальну думку. «Із йобнутими краще не зв’язуватися», — сказав він якось Віктору за два роки до того. Віктор засміявся та погодився.

Але звабливий поклик петард виявився занадто сильним, аби хлопці змогли йому протистояти.

— Знаєш що, Генрі, — сказав Віктор, коли Генрі подзвонив йому о дев’ятій ранку, щоб домовитися про зустріч. — О першій я чекатиму на тебе у вугільному бункері, що скажеш?

— Якщо ти прийдеш до бункера о першій, то мене там не знайдеш, — відказав Генрі. — Справ забагато. А якщо ти прийдеш до бункера о третій, то я напевне буду там. І перший снаряд «М-80» розірветься просто в тебе в задньому проході, Віку.

Вік повагався, але зрештою погодився прийти допомогти Генрі.

Інші також підтягнулися, і п’ятеро здорових хлопців трудилися, наче прокляті, на фермі Баверзів, поки не переробили всіх справ. Невдовзі після обіду Генрі запитав у батька, чи можна йому піти погуляти, і Баверз старший апатично махнув на сина рукою. Бутч уже влаштувався на задньому ґанку в кріслі-гойдалці, збираючись провести вечір із квартою нівроку міцного сидру, перелитого в пляшку з-під молока. На бильцях стояв переносний приймач «Філко», бо того вечора «Ред Сокс» мали грати з «Вашингтонськими Сенаторами» — перспектива, що від неї будь-яку нормальну людину дрижаки пробирали. На колінах у Бутча лежав японський меч у піхвах — військовий трофей, який, за словами самого Бутча, він забрав у помираючого вузькоокого на острові Тарава (насправді він виміняв його в Гонолулу на шість пляшок пива «Будвайзер» та три косяки). Останнім часом, коли Бутч напивався, то неодмінно діставав меч. Оскільки всі хлопці, включно з самим Генрі, були переконані, що рано чи пізно він когось-таки проштрикне своїм сувеніром, то вважали за краще триматися подалі від Бутча, щойно меч з’являвся в нього на колінах.

Не встигли хлопці вийти на дорогу, як Генрі примітив Майка Хенлона, котрий ішов попереду.

— Дивіться, ніґґер! — сказав Генрі, і його очі засяяли, неначе в маленької дитини, яка чекає неминучого приходу Санта Клауса на Святвечір.

— Ніґґер? — спантеличено перепитав Ригайло Хаґґінс, який нечасто бачив Хенлонів, але потім у його тьмяних очах також спалахнув вогник. — Точно! Ніґґер! Улаштуймо йому прочухана, Генрі!

Ригайло важко затупотів по дорозі. Решта подалися за ним, але Генрі схопив Хаґґінса за комір і потягнув назад. Генрі мав більше досвіду переслідування Майка Хенлона й знав, що впіймати його буде нелегко. Той чорний хлопчик умів бігати.

— Він нас не бачить. Давайте просто підемо за ним, але швидко, щоби відстань скоротити.

Тож вони пішли. Збоку п’ятірка мала дивний