Стівен Кінг - Воно

навіть легше за правду), і він змалював Невдахам сцену, яка істотно відрізнялася від того, що відбувалося в реальності: Білл сказав, що вони зі старим дивилися ящик та попивали каву.

— Тато дозволяє тобі пити каву? — спитав Едді.

— А-а-а-авжеж, — відповів Білл.

— Ого, — протягнув Едді, — а моя мама й спробувати не дає. Каже, що кофеїн шкідливий. Хоча сама п’є, скільки влізе.

— Мені тато дозволяє пити каву, якщо я схочу, — сказала Беверлі, — але він мене вб’є, якщо застукає з сигаретою.

— А чого ти вирішив, що воно живе в каналізації? — запитав Річі, перевівши погляд із Білла на Стена Юріса, а потім знову на Білла.

— Д-д-до ц-ц-цього все зво-зводиться, — відказав Білл. — Г-голоси, ш-ш-що їх чула Б-б-беверлі, йшли зі с-с-стоків. І кр-кров. Коли за н-нами г-гнався к-к-клоун, то біля сто-стокової тру-труби лежали о-оранжеві пом-помпони. А Джи… Джи-Джордж…

— То був не клоун, Великий Білле, — заперечив Річі. — Я ж казав тобі. Знаю, звучить дико, але то був вовкулака. Богом клянуся, я його бачив.

Річі з надією глянув на інших.

— Воно о-о-обернулося на вовкулаку с-саме для тебе, — відповів Білл.

— Шо?

— Не-невже не ро-ро-розумієш? Ти побачив в-в-вовкулаку, бо п-п-подивився той т-тупий фільм в «А-а-аладдіні».

— Щось я не второпаю.

— Здається, до мене дійшло, — тихо вимовив Бен.

— Я х-ходив до б-б-бібліотеки, ш-шукав в енцик-циклопедії, — сказав Білл. — Гадаю, це глах-глах…

Білл замовк, напружився, а потім видав:

— Гламор.

— Гламмер? — із сумнівом перепитав Едді.

— Г-г-гламор, — відказав Білл і вимовив слово по літерах. Він розповів друзям, що знайшов це визначення у словнику, а також прочитав цілий розділ із книги «Правда ночі». Слово «гламор» було гельською назвою істоти, що оселилася в Деррі. Протягом історії людства різні раси та культури утворювали свої визначення, але всі вони означали одне й те саме. Корінні народи Великих рівнин називали його «маніту» — дух, що набував подоби гірського лева, лося чи орла. Індіанці вірили, що маніту може вселятися в людей, і вони набувають сили, здатної перетворювати хмари на тотемних тварин. Мешканці Гімалаїв використовували назву «таллус», або «телус», — зла потойбічна істота, що читає думки та приймає форму найпотаємніших людських страхів. Жителі Центральної Європи знали його як «ейлака», брата «вурдерлака» чи вампіра. У Франції такого перевертня називали «лу-гару», що іншими мовами недбало перекладали «вовкулакою», проте, як зауважив Білл, «лу-гару» (він вимовляв це слово як «луп-гару»[631]) міг перетворюватися на кого завгодно: на вовка, яструба, вівцю чи навіть жука.

— А в тих статтях нічого не було про те, як знищити гламора? — спитала Беверлі.

Білл кивнув, хоча вигляд мав не дуже обнадійливий.

— У Г-г-гімалаях є о-один р-ритуал, але в-він досить г-г-гидотний.

Друзі подивилися на Білла. Вони не хотіли цього чути, але розуміли, що мусять.

— В-в-він на-називався Р-ри-туалом Ч-чюді, — сказав Білл та став пояснювати, у чому він полягав. Гімалайські святі могли вистежити телуса. Тоді телус висовував язика, а святий — свого. Язики треба було переплести та прикусити таким чином, щоб дух і людина зчепилися одне з одним та лишилися віч-на-віч.

— Ой, мене зараз знудить, — сказала Беверлі та перекотилася на бік. Бен несміливо погладив її по спині та озирнувся на друзів, перевіряючи, чи ніхто не помітив його жест. Ніхто не помітив, бо Невдахи зачаровано витріщалися на Білла.

— І що далі? — запитав Едді.

— Н-н-ну, — відповів Білл, — прозвучить д-д-дико, а в к-книзі було с-сказано, що треба ж-жартувати та з-загадувати з-з-загадки.

— Що? — перепитав Стен.

Білл кивнув. Він скидався на репортера, який хоче нагадати (не сказати прямо у вічі, а просто натякнути), що він не вигадує новин, а лише переповідає факти.

— Г-гаразд. С-с-спочатку ч-чудовисько видає ж-ж-жарт чи за-загадку, потім — т-ти, і т-так далі, по ч-черзі…

Беверлі знову сіла, підібрала коліна до грудей та обхопила руками гомілки.

— Не розумію, як можна розмовляти з… ну, з прикушеними язиками, — сказала вона.

Тої ж миті Річі висолопив язика, затиснув його між пальцями та продекламував: «Тато працює на птахо-хєрні!»[632]. І всі зареготали, хоча жарт був геть дитсадівським.

— Мо-може треба с-с-спілкуватися т-телепатично, — сказав Білл. — М-менше з тим, я-якщо л-л-людина засміється п-першою, не зва-зважаючи на б-б-б-б…

— Біль? — допоміг Стен.

Білл кивнув і продовжив:

— Т-тоді телус її в-в-вб’є та з-з-з'їсть. Тобто її душу. А-але я-якщо л-людині п-першою вдасться р-р-розвеселити т-телуса, то він м-матиме зникнути на с-с-сто ро-років.

— А в книзі говорилося, звідки беруться такі істоти? — спитав Бен.

Білл похитав головою.

— І ти в це віриш? — поцікавився Стен. Здавалося, він спробував поглузувати, але йому забракло духу.

Білл знизав плечима та відповів:

— М-майже…

Він ніби хотів додати щось іще, але похитав головою та замовк. Едді почав неквапливо розмірковувати:

— Це багато чого пояснює: клоуна, прокаженого, вовкулаку… І, гадаю, мертвих хлопчиків також, — обмовився він і глянув на Стена.

— Настав зірковий час Річі Тозіера — людини тисячі жартів та мільйона загадок! — вигукнув Річі голосом Диктора Кінохроніки МувіТон.

— Якщо доручити цю справу тобі, то ми всі помремо, — сказав Бен. — Повільно. У страшних муках.

Невдахи знову зареготали.

— To що ж нам робити? — запитав Стен, але Білл знову лише Похитав головою… хоча й підозрював, що відповідь йому вже Відома. Стен підвівся.

— Давайте підемо кудись в інше місце, — сказав він. — Я собі все гузно відсидів.

— А мені тут подобається, так гарно й прохолодно, — відказала Беверлі та глянула на Стена. — Здається, ти хочеш утнути щось дитсадівське, наприклад, спуститися на звалище та покидати камінням у пляшки.

— А я люблю бити пляшки, — сказав Річі та зайняв позицію біля Стена. — Це мій внутрішній Джей Ді, крихітко.

Він підняв комір сорочки та взявся величаво походжати довкола, наче Джеймс Дін у «Бунтівнику без причини».

— Мені болить, — похмуро вимовив він, потираючи груди. — Дістало все, тямиш? Батьки. Школа. Сус-ПІЛЬ-ство. Усі. Вони тиснуть на мене, крихітко. Вони…

— Лайно, — закінчила Беверлі та зітхнула.

— У мене є петарди, — запропонував Стен, і всі забули про гламорів, маніту та невдалу імітацію Джеймса Діна, щойно Стен вийняв із кишені штанів пачку «Чорних кішок»[633]. Навіть Білл здивувався.

— Г-господи Ісусе, Сте-сте-ене, д-де ти їх р-роздобув?

— Дістав від того товстуна, з яким інколи ходжу до синагоги, — відповів Стен. — Виміняв на купку коміксів про Супермена та Маленьку Лулу.

— Так давайте їх підірвемо! — захлинаючись від радості, заволав Річі. — Давай підірвемо їх, Стенні, я більше ніколи не казатиму, що ви зі своїм батьком Христа розіп’яли, присягаюся, що скажеш? Я всім казатиму, що в тебе маленький ніс, Стенні! Що ти навіть не обрізаний!

Тоді Беверлі аж завищала та й