Стівен Кінг - Воно

Спочатку береш здорову каменюку та кидаєш її у воду, потім знаходиш другу та, стоячи на першій, кидаєш її ще на крок, а потім третю, і так далі, поки не перейдеш на інший бік, не намочивши ніг (улітку в цьому місці глибина ріки сягала не більше фута, і то тут, то там на поверхню виступали острівки брунатної глини). Прийом був досить простим, мало не дитсадівським, але ніхто до цього не додумався, поки Бен не підказав. Він добре знався на таких речах, але друзі ніколи не почувалися тупаками, коли він щось їм пояснював.

Вони зграйкою спустилися до води та почали переходити річку по сухим брилам, які вони самі були заклали.

— Білле! — стривожено гукнула Беверлі.

Він завмер, виставивши вперед руки та не озираючись. Навколо нього струменіла й хлюпотіла вода.

— Що?

— Тут водяться піраньї! Два дні тому я бачила, як вони зжерли цілу корову. За хвилину від неї самі кістки лишилися. Дивися не впади!

— Точно, — відповів Білл, — пильнуйте, хлопці.

Вони обережно перестрибували з каміння на каміння. По земляному насипу промчав товарняк, сигналячи своїм пневматичним гудком, і Едді Каспбрак, який вже дістався середини річки, захитався від несподіванки та мало не впав. Він подивився на мерехтливу водну гладь і на якусь мить, серед сонячних променів, що пускали стріли світла прямо йому в очі, він побачив піраній. Едді був упевнений, що перед ним кружляли справжні піраньї, які не мали жодного відношення до фантазій Білла про сафарі та джунглі. Вони скидалися на велетенських золотих рибок із огидними міцними щелепами, як у сомів чи морських окунів. Між товстими губами стирчали гострі, як пилки, зуби — оранжеві, як і самі риби. Оранжеві, як помпони на костюмі циркового клоуна.

Вони плавали на мілині та клацали щелепами.

Едді замахав руками. «Зараз я впаду, — подумав він. — Зараз я впаду, і вони з’їдять мене живцем…»

Стенлі Юріс устиг міцно схопити його за зап’ясток і допоміг віднайти рівновагу.

— Замалим не перекинувся, — сказав Стен. — А якби перекинувся, то матуся задала би тобі добрячого прочухана.

Едді й думати забув про матір, що з ним траплялося нечасто. Решта вже дісталися іншого берега та взялися рахувати вагони товарного поїзда. Едді перелякано подивився у вічі Стену, а потім знов поглянув у воду. Повз них, кружляючи, проплив пакет від картопляних чіпсів, і більш нічого. Едді озирнувся на Стена.

— Стене, я бачив…

— Що?

Едді похитав головою.

— Та нічого, — відповів він, — просто я трохи…

(але ж вони були там, так, були та з’їли б мене живцем)

— …перенервував. Мабуть, через тигра. Ходімо далі.

Під час дощів чи весняної повені західний берег Кендаскіґ (берег Старого Відрогу) являв собою суцільне болото, але в Деррі вже тижні зо два не було опадів, і земля перетворилася на сухий, потрісканий марсіанський ґрунт, з якого стирчали бетонні циліндри, що відкидали короткі непривітні тіні. За двадцять футів униз за течією над Кендаскіґ нависала цементна труба, з якої виливався невпинний струмок смердючої коричневої води.

Бен тихо вимовив:

— А тут моторошно.

Інші кивнули.

Білл повів їх угору по сухому берегу до густого чагарнику, де дзижчали жуки та сновигали піщані блохи. Раз у раз чулося поквапливе тріпання крил, коли злітала пташка. Одного разу на стежину вискочила білка, а через п’ять хвилин, коли вони вийшли до невисоких пагорбів, що оточували звалище з протилежного від міста боку, перед Біллом виринув великий пацюк із уривками целофану у вусах і побіг собі далі потаємними дорогами свого мікроскопічного тваринного всесвіту.

Сморід від звалища став виразним, різким. У небо здіймався стовп чорного диму. Поміж кущів і трави, які щільним шаром покривали все навколо Невдах, окрім їхньої власної стежини, почало траплятися сміття. Білл колись назвав його «смітниковою лупою», чим викликав у Річі неабияке захоплення. Тозіер сміявся тоді до сліз. «Тобі треба це записати, Великий Білле, — сказав він. — Дотепний вираз».

Папір, що позастрягав поміж гілок, тріпотів та маяв, неначе оголошення про знижки перед магазинами. Промені літнього сонця відбивалися сріблястими зайчиками від купи бляшанок, що причаїлися на дні зеленого непрохідного яру. Яскравіші промені відблискували серед розбитих пивних пляшок. Беверлі помітила пластмасову ляльку з такою рожевою шкірою, наче її обварили окропом. Дівчинка підібрала іграшку, а потім зойкнула та впустила на землю, коли побачила блідих сірих жуків, що роїлися по гниючих ніжках під запліснявілою спідничкою. Беверлі витерла руку об джинси.

Вони видерлися на верхівку кряжу та зазирнули у звалище.

— От лайно, — сказав Білл і засунув руки в кишені, поки навколо нього збиралися друзі.

Сміття сьогодні палили в північному кінці, але з того боку, де вийшли Невдахи, чергував сторож на ім’я Армандо Фаціо, для друзів просто Менді, нежонатий брат двірника Деррійської початкової школи. Він торохкотів на своєму бульдозері «Д-9», що лишився з часів Другої світової, складаючи мотлох по купках, щоб було легше палити. Фаціо був голий по пояс, а під брезентовим парасолем, що кидав тінь на сидіння бульдозера, прилаштувався радіоприймач, з якого лунали традиційні урочистості перед матчем «Ред Сокс» і «Сенаторів».

— Краще туди не ходити, — погодився Бен. Менді Фаціо був непоганим чолов’ягою, але коли він бачив на звалищі дітлахів, то одразу починав їх ганяти: через пацюків та отруту, яку він періодично розкидав, аби зменшити поголів’я гризунів, через потенційні порізи, падіння та опіки… але, головним чином, через те, що він вважав звалище непідходящим місцем для дітей. «Ви ж хороші дітки?!» — кричав він малим неслухам, які збиралися на звалищі постріляти по пляшках (а також пацюках або чайках) своїми пукалками .22 калібру чи отримати сумнівну насолоду від «колупання у смітті»: там можна було знайти справну іграшку, чи стілець, який згодиться для хатки-клубу, чи старий телевізор із уцілілим кінескопом — якщо в нього поцілити камінцем, то пролунає гучний вибух, що принесе масу задоволення. «Ви ж хороші дітки?!» — волав Менді (а волав він не через злість, а тому що був глухим і не носив слухового апарату). «Чи вам предки не наказували поводитися добре? Хороші хлопчики й дівчатка не граються на звалищі! Йдіть до бі-бля-отеки! Йдіть до Громадського осередку, побавтеся в настільний хокей! Будьте хорошими дітками!»

— Атож, — погодився Річі. — Звалище відпадає.

Вони присіли на кілька хвилин, спостерігаючи за Менді та його бульдозером і сподіваючись, що він кине роботу та піде собі геть. Хоча насправді вони не дуже