Марина Гриміч - Фріда

її безмежно, хоч і не зрозуміло, як вона під час війни і в такому віці її народила. Ну, то вже не моя справа. Живуть вони бідно, точніше, скромно, але не голодують. Берта Соломонівна працює машиністкою, і хоч на неї й поглядають скоса, але на роботі тримають — вона «постраждала». Під час окупації вона з родичами переховувалася в одній українській сім’ї, то фашисти знищили обидві сім’ї, вижили тільки вона та її дівчинка.

Живе в нашому домі також одна підозріла особа — дідок Шухер, людина без певного роду занять. Хоч прізвище у нього єврейське, але він точно не єврей. Він узагалі був без документів, без метрики. Для нашого часу це не дивина, але, коли цей чоловік прийшов до мене в паспортний стіл, щоб я видав йому бодай тимчасове посвідчення особи, наполягав на цьому прізвищі. «Запиши мене, офіцере, Костя Шухер». (Узагалі, цікава в мене робота: буває дивно, як людина просить її записати, однак про це пізніше). Я йому кажу: «Костя Шухер — не положено, треба написати повне ім'я „Костянтин“ і щоб по батькові було». А він мені: «На хрєн я Костянтин, я все життя був Костя, Костею хочу й померти!» Тоді я йому: «Давайте хоч по батькові запишемо. Як звали вашого батька?» А Він мені: «Не було у мене батька.» Я кажу: «Добре, ви виросли без батька — часи такі були, але, як звати його, знаєте?» «Не було у мене ніякого батька! Я без роду, без племені.» «То як же вас у документі записати?» «Кажу ж тобі вдесяте: запиши мене Костя Шухер!» Так ми ні до чого й не дійшли, тільки пересварилися. До начальства йти він не хотів (начальства у Бердичеві не люблять), а тут, на Торговій, головний авторитет — Мойсей Давидович, дядя Муся. Прийшли вони до мене увечері в комірчину — дядя Муся й Костя Шухер. Дядя Муся мені й каже: «Запиши його: „Костя Соломонович Шухер“, Соломон Кац був йому за батька.» Нічого не розумію: «Пиши, — каже, — як я кажу. У нас, у Бердичеві, тут своя система родичання. Тобі довго доведеться вникати. А поки що роби, як я кажу. Я дурного не пораджу.» — «Ну добре, — кажу я, — хоч і отримаю по шапці від начальника міліції, зроблю, як ви кажете, якщо такі ваші звичаї. А в графу „національність“ що писати — єврей?» — «Ти що, дурний?» — «Подивись на мене: який я тобі єврей?» — здивувався Костя Шухер. Я тоді йому кажу: «По батькові в тебе єврейське і прізвище в тебе єврейське, отже, ти — єврей!» Як почали тут реготатися дядя Муся й Костя, аж до сліз. «Ну ви, начальники, нічого не тямите в житті! І хто тільки вас учив?» — «Пиши „русский“, і крапка, ходімо пити могорич». «Послухайте, громадяни, так діло не піде, — тут уже вперся я. — Я не хочу через вас і ваші дурні забаганки втратити партійний квиток. Я його на фронті отримав і кров’ю забагрив!»

Ті на мене подивилися так — з жалістю чи що. Потім дядя Муся сів біля мене і сказав: «Розумієш, Федоре, я нічого не маю проти радянської влади. Я — за неї. Але знаєш, яка різниця між радянською владою і царською?»

Я хотів було обуритися, мовляв, як він сміє такі речі порівнювати. Та за такі слова — розстріл на місці!

А він мене присадив так, поклавши руку на плече, та й каже: «Ти не гарячкуй, а послухай старого єврея. Так от. Різниця між ними така: якщо царська влада не ламала давніх звичаїв, а пристосовувалася до них, то радянська влада хоче все зруйнувати, і побудувати на старому Новий світ. І це правильно. Я за це радянську владу поважаю і люблю. Ми всі радянську владу поважаємо і любимо, правда, Костю?» — Костя закивав головою, але якось непереконливо, з нещирою посмішкою. А дядя Муся провадив далі: «Але є речі сильніші за неї — людські зв’язки. Запам’ятай, Федюшо, це слово — „зв’язки“ — і подумай над ним. А тепер бери в руки перо і пиши — „Костя Соломонович Шухер, русский“».

Одне слово, отак лагідно, тихо вони мене й переламали. Я потім три дні мучився: як вони мене, фронтовика, офіцера, орденоносця, голими руками взяли? Отаке дивне містечко це — Бердичів.

Пора спати. Завтра прийомний день. Рано вставати.

1 листопада 1946 року, м. Бердичів.

Давно не писав. Важкий видався час. Поки втягнувся в роботу, поки те-се… Уранці йдеш, чайку сьорбнувши, а ввечері — ледь ноги доволочиш, і на койку!

Почалися приготування до великого і світлого свята — річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції. Я дуже його люблю. До війни я жив у Москві, то там усе відбувалося урочисто, аж серце завмирало від тих тисячних демонстрацій. Люди усміхнені, щасливі, палахкотять транспаранти, несуть портрети Леніна, Сталіна, літають кульки, В петлицях — червоні стрічки і гвоздики, а осіннє повітря аж дзвенить від чистоти й урочистості.

Уперше я святкуватиму це свято після війни.

От тільки щось у Бердичеві слабо йде підготовка до святкувань. Усе тихо — нікому на думку не спало прикрасити місто. Я розумію — війна зробила свою чорну справу. Треба сходити до політрука і якось активніше взятися за підготовку.