Марина Гриміч - Фріда

— Мойсея Давидовича Шнеєрзона, чоловіка років сорока. Будиночок, у якому я живу на вулиці Торговій, дуже дивний — ніяк не можу звикнути. Але нічого. Я тут ненадовго. Послужу рік-другий — і додому, на Об.

Люди тут теж нічого, хороші, тільки якісь дивні. Не такі, як у нас. Живуть за своїми звичаями, неначе в минуле століття потрапив. Але нам, воякам, що? Нам однаково. Нам треба пристосовуватися до всіх.

Щось я стомився сьогодні. Допишу іншим разом.

10 серпня 1946 року, м. Бердичів.

Видалася вільна хвилинка, щоб записати перші враження від містечка. Дивна річ — як у будь-якому українському містечку після війни, — руйнація і, я б сказав, бардак, але народ ворушиться, метушиться, щось тягне, будує, чисто як мурашва в зруйнованому мурашнику, зовсім не так, як у наших сибірських містечках і селах: хоч злидні непроглядні, але життя йде розмірено, тихо, спокійно, нікому нічого не треба, ніхто нікуди не поспішає. І народ тут чомусь заможніший, хоча голодує так само, як уся наша велика Батьківщина, але, попри величезну руїну, тут є старі запаси — у людей водяться (бачив на базарі) старі речі довоєнних і навіть дореволюційних часів. Тут народ любить такі речі, не те що в нашому Сибіру: покажи таке — ніхто навіть не гляне. «Дрантя!» — тільки й скажуть. А тут якась стара оксамитова витерта, вилиняла скатертина може коштувати чверть буханки хліба. Я поки що не розумію цих людей, але спостерігаю за ними з цікавістю.

От, приміром, живу я в будинку (я таких химер зроду не бачив), такій собі халупі, проте збудована вона на кшталт фортеці — з усіх боків стіни, лише один вхід з вулиці через арку, та й той перегороджений глухими дерев’яними дверима. Так просто не зайдеш. Від кого тут оборонятися і ховатися?

А всередині йде своє життя: народ живе дружно, як у нас, у Сибіру: помагають одне одному чим можуть, з голоду не помреш. Хоч тут я не зовсім правий: допомагають, але всього, що мають, не показують. Я дуже не заглиблювався, але маю таку підозру. Тутешній народ ще до кінця не позбувся буржуазних приватно-власницьких інстинктів. Наш командир частини каже, щоб ми боролися з залишками старого ладу, який, мов цвіль, охопив місцеве населення. Але я, як людина сибірська, не поспішаю робити висновки. Мені треба спершу докладно все вивчити.

Як я вже писав, квартирую у місцевого кравця Шнеєрзона. Зараз у нього роботи багато — народ шиє нове, перешиває старе, тож Мойсей Давидович без копійки не сидить, бо справу свою знає, тим паче, він майстер верхнього одягу, а таких тепер бракує. «Краще, ніж у відні!» — жартує Мойсей Давидович, віддаючи нову річ клієнтові. Колись йому, а точніше, його батькові, в цьому будинку-химері належало ціле крило. Я гадаю, що на першому поверсі, де я живу, мешкала прислуга або зупинялися проїжджі, щось на зразок постоялого двору, а нагорі вже були майстерня і хазяйські апартаменти. Але радянська влада реквізувала в нього частину будинку, і тепер він має дві кімнатки нагорі і дві внизу з окремими виходами.

Мойсей Давидович (усі його називають дядя Муся, що дуже смішно, бо Муся у євреїв жіноче ім'я) — чоловік привітний і веселий, завжди жартує, хоча, відчувається, що до кінця щирим він ніколи не буває. Але я й не лізу в душу. Моя справа маленька — вчасно платити йому за квартиру.

В одній із реквізованих радянською владою кімнат живе польська родина, що повернулася з Сибіру. Відзначу дещо з місцевих звичаїв — здавалось би, розселяти має радянська влада, а в цьому містечку виходить так, що силоміць нічого нікому не можна нав’язати. Ось, наприклад, у колишніх помешканнях Шнеєрзонів живуть тільки ті, кого хотів сам Мойсей Давидович, хоча кімнати формально йому не належать. Як йому це вдалося, я не знаю, і дуже хочу довідатись. І як йому вдається за такого великого напливу військовослужбовців тримати ще кілька кімнат у резерві?

Так ось. Щодо польської сім’ї. Видається, що Шнеєрзони і Жевуські (таке прізвище тих поляків) були знайомі ще до заслання, і ще в мене складається враження, що так само були знайомі і їхні батьки, і діди мали якісь спільні справи. Жевуські — дуже цікава родина. Вона — Іренка — зовсім дитина, я б не дав їй чотирнадцяти років, хоча за документами їй сімнадцять, а йому — років із двадцять п'ять — двадцять сім. За що вони живуть, я досі не знаю. Він ніде не працює, а харчуються ситно. Як не зайду на кухню чайку погріти — Ірена там вже з раннього ранку коржики пече (по-їхньому це називається «пляцки»), пухкі такі — відчувається, що з гарної муки — і масло кидає в тісто, одне слово, по-буржуйськи. Але коржики — не найбільша дивина. Тиждень тому з’явилася в неї швейна машинка (я чув звук). Вони всім кажуть, що посилка прийшла від родичів із Сибіру, але я добре знаю звук «зінгера», чую стукання педалі. Ну, та хай собі як знають. Я в їхнє життя втручатися не хочу. Доля й так несправедлива до них, я додавати їм проблем не хочу — не така наша сибірська натура.

У сусідньому крилі живе така собі Берта Соломонівна. Теж єврейка років 45-ти, і з нею дівчинка Галя — вчиться ходити. Любить Б.С.