Ніколь Кові - Особливо небезпечний , Ніколь Кові

СОФІ КЕРР

Я не мала жодного плану, коли стояла під дверима нового будинку Тернера. Важкі деревʼяні двері стали для мене першою перешкодою на шляху до цієї розмови. Взагалі не розуміла, що можу йому сказати і чому б йому мене слухати. В очах Кемерона я зрадниця і це гнітить найбільше. Та все ж...

Я постукала в двері, не наважуючись зайти самостійно, хоч і знала, що він ніколи не зачиняється.

Дежавю. Колись я вже стояла на порозі його будинку, щоправда це була квартира в Паялі, з наміром благати про допомогу і тоді він сказав, що я маю бути з ним.

Всі ті спогади зародження наших відносин раптом пробігли перед очима. Як Кемерон зібрав купу хлопців під моїм вікном, аби я прокинулась від галасу і наказував спуститись, бо так би мовити хотів покликати мене на побачення.

А ще ті його слова про одруження. Коли він так хотів аби я була його нареченою. Казав, що немає сенсу чекати.

Він так сильно вірив, що ми будемо разом... 

Зараз я знову стою тут, але навіть не знаю, яку відповідь можу почути.

Єдине чого я хочу - вберегти Кемерона. Бо на всіх інших - Тайлера і Стіва, мені начхати. Я не стану захищати Стіва, бо все ж він заслуговує на покарання. Та десять років?... чи я згодна на таке?

Я б могла піти до поліції і просто розказати що до чого, та містер Тернер дав зрозуміти, що він усіх купив і цей вирок однаково ввійде в чинність, якщо тільки я не виконаю його умови.

Тому я тут. Бо лише Кемерон в змозі вирішити усі мої проблеми.

Кілька довгих хвилин я чекаю на порозі, важко дихаючи від прискореного ритму мого серця і не здогадуюсь чи вони взагалі відчиняться.

На вулиці сніжить і здається, що за годину весь Норботтен загрузне у снігу від такої хурделиці. Насправді я навіть не маю уявлення як доберусь додому, бо жоден транспорт сьогодні не ходить через погодні катаклізми.

Важкі деревʼяні двері все ж відчиняються і з будинку виходить тепло, яке вдаряє мені в обличчя. Приємний знайомий аромат викликає запаморочення, а вигляд оголеного торсу Тернера - біль у кістках.

-Привіт.-тихо кажу я, не в силах вичавити з себе ще хоч слово. Він ніби щойно зійшов з обгортки журналу - аж настільки гарний.

Кемерон піднімає густі темні брови, складає руки на грудях і спирається плечем на дверну коробку.

-Що ти тут робиш?-холодно запитує він і я розумію що сьогоднішня хурделиця не взмозі конкурувати з Кемероном у своїй безжалісності.

Я хвилину мнусь, переступаючи з ноги на ногу. Шарф закриває пів мого обличчя, а біле пальто виявляється не таким вже й теплим. Принаймні білі угги гріють краще.

Думаю не варто було обирати сьогодні усе біле, бо якщо я застрягну в снігу, намагаючись пішки дійти з Норботтену до Паялу, рятувальники навіть не відшукають мене.

-Допоможи мені, Кемерон.-тихо прошу я, не приховуючи свого страху.

Зелений погляд хлопця блиснув небезпечним вогнем і він закотив очі.

-Ти певно забула, що ми ніхто один одному.-нагадує Тернер і від цих слів серце ніби обливається кровʼю. Розуміти це і почути з його уст - як виявилось абсолютно різні речі. Абсолютно різний біль.

-Ми щонайменше колишні.-виправляю хлопця я і він холодно змірює мене поглядом. Я хочу вірити, що хоча б заради минулого, він зжалиться наді мною. Бо в нас не завжди було все так погано. Були ж і щасливі дні...

-Якби я усіх своїх повій звав колишніми, мене б вважали бабієм.-гарчить Тернер і я міцно стискаю зуби. Раптом стає надто гидко стояти поруч з хлопцем.

Почути від нього аж таке принизливе слово в свою адресу, більше ніж боляче. Більше ніж я можу витримать.

Ще жодне з його принижень за останні три тижні не було аж таким огидним.

-Тебе і так ним вважають.-гарчу я і різко обертаюсь, щоб піти. Слизькі сходи не дають мені швидко рухатись, тому я обережно роблю перший крок, аби не впасти.

Не варто було гаяти свій час на нього. Про що я думала, коли вірила в порядність Тернера? Він ніколи мене не пробачить і саме з цієї причини ніколи не допоможе. Навіть якщо мене вбиватимуть у нього на очах, він потисне плечима і нагадає усім що я просто повія.

На що я сподівалась взагалі?

Та Кем хапає мене за руку своєю міцною хваткою і обернувши до себе, силоміць затягує в будинок.

-Я дам тобі хвилину для пояснень.-каже він, зачинивши за нами двері і холодно провівши по мені поглядом.

В будинку все досі так само, як в той день, коли я звідси пішла. Хіба що трохи більш брудно, але аромат Тернера досі вирує по всіх кімнатах.

-Не варто.-гарчу я.-Твій час не коштує цього.

Я збираюсь піти будь яким способом, бо ще жодне його приниження не чіпляло мою гордість аж настільки. Тому я намагаюсь відштовхнути Тернера з проходу і пробратись до виходу, та він знову мене достатньо сильно відштовхує.

-Ти не маєш права мене силою тут утримувати!-наголошую я і Кемерон раптом починає сміятись ніби я розказала якийсь жарт.

-Годі, Керр, я можу навіть вбити тебе і нічого мені за це не буде.-весело каже він, демонструючи усі свої небезпечні сторони і нагадуючи, що я більше не маю жодних гарантій безпеки в його присутності.

-Помиляєшся!-гарчу я і дістаю з кишені телефон.-Я подзвоню в поліцію, якщо не випустиш мене зараз же.-погрожую я, вірячи у свою перемогу. Та раптом Тернер висмикує у мене з рук телефон і піднімає над головою.

-Досить жартів, Керр. Кажи що сталось.-закочує очі він і я підстрибую щоб дістати до свого телефону та все марно. Мій зріст ніколи не зрівняється з його.

Врешті я видихаю і відчуваючи свою поразку, зтягую шарф.

____________

КЕМЕРОН ТЕРНЕР

Вона надто мила у всьому білому. Це збиває з пантелику.

Дивлячись на Керр, я чомусь уявляю її в весільній сукні. Легкій, з кількома шарами фатину. Такій ніжній, як вона сама. Такій білій... бо як я щойно зрозумів, цей колір їй неймовірно пасує.