Валерія Дражинська - Я хворий тобою, Валерія Дражинська

13

Мирослава

 

І в суботу, і в неділю він не з'явився. Надія, що йому одного разу було недостатньо, поступово зникала. Я перетворилася на наркоманку, яка бажала ще дози Ігната. Було дуже погано! Я як дурепа сиділа всі вихідні вдома і чекала на нього. Хоча дівчата з роботи кликали в клуб, мабуть, вивідати подробиці мого знайомства з Ігнатом. Від них я і дізналася, що з приводу проекту він відповіді не дав. Майже відразу після мене звалив зі своєю дружиною.

Я його розумію. Такій людині, без особливої на те причини, дозволили сказати "ні". Ось він і з'явився покарати мене, наочно показуючи, від чого я відмовлялася. Навіть особливо докопуватися до суті не став.

Коли слізні залози вичерпали себе, задзвонив телефон, на дисплеї висвітився Олег. Витерши обличчя, наче він міг мене бачити, я прохрипіла в трубку.

- Я сплю! Наберу пізніше!

- Що сталося? - він безпомилково вгадав мій стан.

- Ігнат з'явився, - не стала відмазуватися або щось вигадувати я.

- Він усе ж знайшов тебе?! - зітхнув Олег.

- Це ти йому розповів, - нарешті дійшло до мене.

- Ми зустрілися десь тиждень тому в одному клубі. Він напав на мене! - усміхнувся Олег.

- Навіщо? І звідки він тебе знає? - усе дивакуватіше й дикуватіше!

- Тому, що в клубі я був не один. Він захищав твою дівочу честь від невірного чоловіка, - реготнув Олег, - А звідки мене знає? Мужик непростий, одразу видно, он як швидко тебе знайшов. Я йому не давав твої координати.

Як мені набридло за ці дні аналізувати поведінку Ігната! Хоч вовком вий.

- А чому мені відразу не розповів?

- Не хотів даремно напружувати! Не був упевнений, що він побіжить тебе шукати. Бачиш, як мужик на тебе запав? Може даси йому шанс? Подумай хоча б над цим.

Пізно вже думати! Я сумно усміхнулася.

- Міро, він тебе не образив? - захвилювався Олег.

- Ні! - брешу я.

Сама винна!

Як я і припускала, з самого ранку мій стіл на роботі оточили дівчата, Іра і Катя. Поблизу намагався створити видимість роботи Костя. Я відразу прояснила ситуацію, що Ігнат мій колишній роботодавець.

- Щось дивні у вас стосунки. Він весь час витріщався на тебе, - видала Іра.

- Ви хіба не помітили, що він сам по собі дивний?

- Так... так..., - протягнула Катя, - Ви схожі на колишніх коханців, які розлучилися не надто добре.

Я хмикнула і втупилася в монітор, натякаючи на закінчення розмови. Господи, як я сумую за дисципліною на роботі в Ігната.

Увесь попередній тиждень ми працювали над проектом, тож справ накопичилося чимало. Робота попливла своєю чергою, мало відволікаючи мене від поганих думок. Костя кілька разів підходив до мене, хотів поговорити, але я відмазувалася, посилаючись на зайнятість. Коли завібрував телефон на столі, у мені вирувала злість - завис і вимкнувся ноутбук із відкритим файлом, над яким я працювала півтори години. Не дивлячись, я взяла слухавку, намагаючись увімкнути шкідливу техніку.

- Так! - вийшло досить грубо.

- Привіт, Міро!

Я більше не сподівалася почути цей голос, тому розгублено подивилася на екран телефону з невизначеним номером.

- Ігнат?!

- Сумувала за мною? - я чула, що він усміхається, саме це й розлютило.

- Була надто зайнята! - чекаючи тебе в чотирьох стінах і проливаючи сльози.

- А зараз? - м'яко цікавиться він.

- Аналогічно!

- Я хочу з тобою пообідати!

- Я на роботі, Ігнат!

- А я чекаю тебе в машині внизу! - перш ніж покласти слухавку, додає, - Я тебе відпросив.   

Тупо дивлюся на телефон, поки не заходить Палич і голосно не оголошує:

- Усіх, хто працював над проектом Чернова, наприкінці місяця чекає премія. Ігнат Олексійович підписав контракт. Мої вітання! Гарна робота.

Обвів усіх радісним поглядом і вже зібрався йти, як раптом щось згадавши, повернувся до мене:

- А ти чому ще тут? На тебе ж чекають.

Мовчки беру сумку і прямую в гардеробну. На вулиці заходжу в дбайливо відчинені молодим чоловіком задні двері величезного чорного джипа. Ігнат, розмовляючи телефоном, побіжно мене оглянув і, однією рукою, як пушинку перемістив до себе на коліна. Машина плавно рушила з місця.

Щойно він закінчив розмову, підняв мене за сідниці, розвернув обличчям до себе, змушуючи, таким чином, себе осідлати. Ніжно, навіть із якоюсь лінню почав цілувати, повільно розстібаючи мою коротку дублянку. Я забула про те, що злилася, що він нахабно витягнув мене з роботи, я забула, як правильно потрібно дихати. Губи посилили натиск, а руки полізли під светр, пестячи голу шкіру спини. Дійшовши до ліфчика, уміло його розстебнули і поповзли до грудей. Це мене протверезило!

- Ігнат! Ми не самі! - шепочу йому на вухо.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍