Влада Клімова - Пообіцяй забути, Влада Клімова

Тепер я побачила блідого Шеремета-старшого, бо маленький солодко похрюкував уві сні біля мого обличчя. А той стояв з очима, повними сліз і не знав, що сказати. Стільки всього вмів говорити зі сцени про свою компанію серед різних країн, а зараз онімів і тільки безпорадно ворушив вустами.

– Богдане, ти чого? Все вже позаду, повертайся до нас. Ось той, кого ти так хотів. Він неймовірно красивий, як його тато, – щасливо посміхалась я й геть не відчувала, що там зі мною робили жінки за завісою. Тільки одна весело подивилася на нас і таємниче сказала:

– Яке там позаду? У вас все тільки розпочинається...

Розділ 28. Священна корова

Коли мене привезли до палати, там уже з нетерпінням міряв кроками простір щасливий таточко. Він майже прийшов до тями й був у звичайній медичній накидці, а костюм «космонавта» з нього зняли.

– Золотко, ти як? – кинувся до мене Богдан і намагався зрозуміти: чи не порушили ті кляті лікарі чогось в його «дорогій власності».

– Привіт, коханий! Ще не знаю та здається нормально, – чесно зізнаюся й радію, що він поруч.

Далі настала бентежлива мить, бо в палату принесли нашого Мірчика. Тепер він був вимитий і професійно сповитий та схожий на гарнюній маленький кокон. Мабуть, наше диво стомилося прямувати на світ Божий і просто тихенько спало. Періодично хлопчик причмокував крихітними вустами й щось шукав у просторі, а потім знову засинав.

Богдан стояв на деякій відстані перед нами і його спантеличений погляд знову наповнився слізьми. Таким розчуленим свого зібраного Шеремета я взагалі не пам’ятала.

– Коханий, ти де? З нами зараз? – спробувала я жартувати з ним.

– Вибач, що? – сором’язливо скинув слізки з обличчя він.

– Та нічого. Просто питаю чи не потрібен тобі знову аміак? – розпирала мене неймовірна гордість і щастя за всіх нас.

– Я ще не зовсім розумію, що вже все сталося. Мені так хочеться обійняти вас, але я не смію...

– Ну, ти й того разу не смів... Пам’ятаєш? Але ж наважився й ось Він, результат! Дивись, який красунчик у нас з’явився... Ой! – посовалась я в ліжку та внизу відчула різкий біль.

– Що? Покликати когось? – присів навпочіпки біля мене Богдан та обережно взяв за руку.

– Милий, заспокойся. Якщо вже я не здохла там, у кріслі для пологів, то поболить трішки й заживе як на собаці. Головне, що ти поруч. Тоді мене можна й навпіл зламати, та я все одно посміхатимусь, – допомагала як могла прийти до тями своєму стійкому бізнесовому магнату.

– Цього я нікому не дозволю. А можна мені вас обійняти? – тільки насмілився Шеремет і тут почув:

– ...Рано ще обійматись!

Це зайшла до нас лікарка, що приймала в мене пологи. Вона вже відпочила й готувалася допомагати іншій парі стати щасливими батьками.

– Гарна дівчинка, містере Шеремет. Здорова й цілеспрямована. Та й спадкоємець у Вас нівроку! Я переймалася, що при вазі п’ять чотириста він наробить Вашій красуні більше проблем. Але все норм. Звісно ми трішки підлатали та все відновиться. Ну, що матусю, погодуєш сина?

Вона обережно, як показують в рекламних роликах, підклала нашу крихітку мені під пишні груди й дитинка задоволено вчепилася смакувати. Шеремет, мов заворожений спостерігав те дійство, а потім вийшов з трансу і запитав:

– А чому Ви мене так назвали?

– Та була якось на вашій Екстраваганзі, на лівому березі. Там вперше й побачила прекрасну пару, а ось тепер рада була допомогти поповнитися родині.

– Тобто Ви учасниця програми Inwey? – миттю загорілися хижими вогниками очі Богдана.

– Поки що ні. Тоді я була у вас в гостях. Моя подруга активно працює на Вашу компанію, а я лише придивляюся. І часу в мене на цю справу не вистачає. Ось піду на пенсію й тоді спробую приєднатися. Читала багато про ваші програми та й продукція - просто клас.

– Дякую і ласкаво прощу до компанії! Звертайтеся, – вже машинально вручив їй візитку мій пан. – Але як за сьогоднішнє диво Вам віддячити?

– О, це дуже просто. По-перше, всі послуги Ви повністю оплатили, а якщо хочете зробити благодійний внесок у розквіт нашого центру - зайдіть до завідувачки та візьміть реквізити. Але це зовсім не обов’язково. Ну, як виходить? – повернулася вона до мене. – Ось так, притискаєш легенько. Пройде зовсім мало часу й воно звикне та буде саме брати скільки захоче. Більше до мене немає запитань?

– Тільки вічна подяка за маленьке диво! – відповів мій Шеремет, а жінка посміхнулася й навзаєм пожартувала:

– Звертайтеся! Завжди раді...

Та я на їх справи наразі не звертала жодної уваги, бо сама літала десь за хмарами. Годування синочка дарувало неймовірне піднесення й насолоду. Від рідного тепла та крихітних настирливих губенят я знаходилася в стані глибокої ейфорії. І йому здається подобалася мамина перша страва, бо тягнулося й причмокувало задоволено й ніжно.

Коли лікарка пішла Богдан ще трішки помилувався неперевершеною картиною й раптом випалив:

– А можна я привезу й запущу під лікарнею феєрверки?

– Таточку, ти з глузду з’їхав? Це ж лікарня, а не Хрещатик в день Незалежності! Милий мій, це в нас неймовірна радість, а що коли в когось біда? Йди перекинь клініці копієчку, ото й буде для них свято. Ну, можеш привезти їм сюди квітів, – підказувала я Шеремету  як дати вихід поруччям.

– Точно! Це я миттю. Яка ти в мене все-таки розумна... Скажи, а я довго перебував у відключці? – сором’язливо спитав Богдан.

– А ти хіба не пам’ятаєш, як дівчата кинули мене напризволяще та ледве встигли посадити тебе в кутку? – з жалем дивилася на свого чарівного боса й чоловіка.

– Не знаю. Я коли побачив як ти зблідла, а ще кров... Далі повна безодня, – зізнався бідолашний і додав: – Я тільки знайду десь тут квітковий магазин і миттю повернуся до тебе.

– Та йди вже, не поспішай! Куди нам звідси подітися? – обережно розсміялась я й знову відчула те кляте «вишивання» у собі.

Він пішов, а до мене нагодилася медсестричка й відібрала красунчика та поклала поруч у спеціальне ліжечко. Маленький Шеремет був на диво спокійним. Здається він також тихо радів, що нарешті народився.

Скоро примчала Вероніка. Вона накупила повітряних кульок, але до палати їй не дозволили таке нести й дівчина з'явилася на порозі збуджена та все одно щаслива. Родина потихеньку сходилася до купи й це було надзвичайно приємно.

Ніка обережно поцілувала мене в щічки, а потім зачаровано зупинила погляд на ліжечку:

– Господи! Златко, не уявляю наскільки це страшно, але він прекрасний.

– Нікусю, біль просто дикий та я тепер найщасливіша на землі. Дивлюся як воно сопе й іще не вірю, що то моє продовження на землі. Я як годувала, здавалося з глузду їду... Кайф неймовірний! Ось тільки груди, мов у корови виросли. Не знаю, чи поверну колись їх до нормального стану? – бідкалася, не соромлячись подруги.