Харлан Кобен - Додому

Брук написала у відповідь: «Добре, побачимося завтра».

На них чекали два лімузини, один для Болдвінів, інший для Майрона. Перед тим, як сісти в нього, Брук зупинилася й обернулася до Майрона.

— Ти маєш бути там завтра. Ти врятував їхнього сина. Вони твої боржники.

— Гаразд, — відповів Майрон, хоч і не був у цьому впевнений.

Перед тим як попрямувати до свого лімузина, він дочекався, поки Брук і Чік зникнуть у своєму лімузині.

— Про все домовлено. Я з вами на весь вечір, — сказав водій, коли він сів на заднє сидіння.

— Чудово.

— То що, до школи?

Майрон глянув на годинник.

— Так, саме час.

Він відкинувся на спинку. Напевно, завтра світ розвалиться, але сьогоднішній вечір буде якщо не життєрадісним, то певною мірою нормальним. О пів на сьому вечора вони приїхали до міського стадіону, розташованого перед будівлею середньої школи. Овальний стадіон, півмилі по периметру, де місцеві жителі полюбляли бігати, бадьоро прогулюватись або ділитися плітками, називали «Колом», і зрозуміло чому — бо, агов! — таки схоже! Через дорогу був міський поліційний відділок. Нижче, з правого боку від «Кола» розташовувалася міська бібліотека. Вище праворуч був оздоровчий центр. Вагомішу частину простору зліва обіймала церква, а у верхній частині овалу, передній чи центральній, можна й так сказати, розташувалася велика міська середня школа.

Ключове слово: «міська».

Водій під’їхав до спортзали. Майрон відчинив важкі металеві двері та зайшов. У спортзалі було порожньо й темно. Це здивувало його, але потім він згадав, що позаду футбольного поля побудували нову залу. А ця, яка так багато значила для Майрона, тепер була «старою спортзалою». Вона й мала такий вигляд. Ніби їй сто років. Так, неначе тут мусять висіти корзини для персиків, а не баскетбольні кільця.

Майрон ступив декілька кроків, його взуття лунко стукало по старому дерев’яному паркету. Він зупинився й трохи постояв у центрі майданчика. Знайомий запах поту все ще висів у повітрі. Вони, мабуть, досі проводили тут тренування, або ж це був запах якогось надпотужного засобу для чищення, який назавжди в’ївся в деревину? Для когось цей запах був огидним. Для Майрона ж він був ледь не божественним.

Запахи навіюють спогади. Термін «дежавю» не міг описати те, що відчував зараз Майрон. Він повільно обертався, оглядаючи все. Він глипнув на бетонно-цегляну стіну над дверима. Табличка досі була там.

НАЙКРАЩІ БАСКЕТБОЛІСТИ УСІХ ЧАСІВ

1. МАЙРОН БОЛІТАР

Лавина спогадів ледь не збила його з ніг. Старі розхитані трибуни були зсунуті до стіни, але в Майронових думках вони були розкладені, як міхи акордеона, та заповнені людьми. У своїй уяві він бачив старих товаришів по команді й тренерів і на якусь мить спробував порахувати, скільки годин він провів у цій спортзалі, як усе було добре на цій підлозі в межах баскетбольного майданчика. Спорт повинен бути відображенням життя, життєвим уроком, іспитом на витримку та силу, масштабною підготовкою до реального світу. Саме так вам завжди говорили. Але то не був випадок Майрона.

На цьому майданчику йому все легко давалося. У реальному житті — не дуже.

Він вийшов назад на сонячне світло й сів у лімузин.

— Не та спортзала, — сказав Майрон. — Гадаю, нова десь на іншому боці футбольного поля.

Водій підвіз його до нової будівлі. Відчинивши двері, він почув заспокійливе відлуння від ведення баскетбольного м’яча та знайоме рипіння кросівок по ігровому майданчику. Музика під настрій. Нова зала була передовою, хай що це означає. Яскраво освітлена з першокласним таблом та зручними сидіннями зі спинками. Все блищало. Але той запах — поєднання поту та хімічних засобів для чищення — досі був там. Це змусило Майрона всміхнутися.

Шкільна хлопчача команда скупчилася довкола м’яча, половина команди була вдягнута в біле, інша половина — в зелене. Майрон сидів у першому ряду і дивився, намагаючись не всміхатися занадто широко. Хороші гравці, в кращій формі та більш треновані, ніж у його час. Цього сезону «Лонсерс» були непереможні, й подейкували, що вони можуть побити рекорд серії перемог, установлений більше ніж двадцять п’ять років тому, коли цей майданчик мав честь приймати баскетбольну збірну Америки.

Так, як ви й здогадалися.

Чудові гравці бігали по цьому майданчику, деякі навіть були визначними, але один вирізнявся з решти.

Старшокласник на ім’я Міккі Болітар. Племінник Майрона.

Міккі повернувся до кутка, побігав зиґзаґами, отримав пас, зімітував три, завзято підбіг до кільця біля задньої лінії. Хлопець граційно рухався. Було майже неможливо відірвати від нього погляд. Вона була помітна одразу. Велич. Майрон глянув на лице небожа й побачив вираз, який називають «бути в ударі»: зосереджений, але розслаблений, напружений, проте незворушний, хоч якими окресленнями ви послуговуєтеся, в підсумку це можна назвати одним словом.

Удома.

Коли Міккі був на майданчику, як і його дядько раніше, він почувався, мов удома. На майданчику все було зрозумілим. Там ви могли контролювати життя. У вас були друзі. У вас були вороги. Ви мали м’яч та ті два кільця. У вас були правила. Ви бачили логіку. Ви були собою. В безпеці.

Ви були вдома.

Тренер Ґрейді помітив Майрона й підійшов ближче. Декотрі речі змінюються. А деякі — ні. Тренер досі носив сорочку-поло з вишитим логотипом на кишені та дещо затісні шорти. Він потис Майронові руку, а потім обійняв.

— Стільки часу минуло, — сказав йому Майрон.

— Так, — розвів руками тренер Ґрейді. — Як тобі нова спортзала?

Майрон на мить роззирнувся.

— Я ніби як скучив за старою, знаєте?

— Знаю.

— А втім, може, ми просто стали старі та буркотливі.

— І це може бути.

— Напевно, пора мені вже стояти на ґанку й репетувати, щоб дітлахи забиралися геть із мого газону.

Вони обидва повернулися до майданчика й дивилися. Міккі зімітував трьохочковий кидок, поманивши до себе захисника, а тоді зробив пас через середину своєму товаришеві по команді, щоб той легко забив з-під кільця.

— Він особливий, — сказав Ґрейді.

— Так.

— Гадаю, він може бути кращим за тебе.

— Ану тихо.

Тренер Ґрейді засміявся та подув у свисток. Гра зупинилася, вперше Міккі перестав бути таким зосередженим і помітив дядька. Він не помахав рукою. Майрон теж. Тренер покликав їх у центр майданчика, сказав кілька підбадьорливих слів.

— Руки в коло, — мовив він.

Хлопці всі поставили руки та вигукнули: «Команда!», а тоді побігли в душ.

Міккі з рушником на шиї підбіг до Майрона. Той підвівся. Міккі було шістнадцять, він був трохи вищим за Майрона, мабуть, шість футів п’ять дюймів. Він рідко всміхався принаймні в компанії дядька, але донедавна їхні стосунки,