Харлан Кобен - Додому

class="p1">— Навіть до всього цього. От, скажімо, Гантер, він пиячить зараз, але він завжди був гульвісою. Йому все підносили на блюдечку. Нудний, як стояча вода. З ним розмовляти немов до стіни. Але Ненсі, що, в біса, вона хоче з цього викрутити?

Вони не знали, що йому відповісти.

— Хтось зараз користується спальнею? — спитав Чік, обернувшись до Мі.

— Вона у вашому розпорядженні, пане.

— Чудово. Чи не могли б ви принести мені води?

— Зараз, хвилинку, пане.

Чік витягнув з кишені баночку з пігулками. Він витрусив дві таблетки, а тоді, подумавши, й третю. Мі подала йому воду. Він проковтнув усі три й показав на кімнату у хвості літака.

— Не проти, якщо я…?

— Давай, — відказала Брук.

За три хвилини почулося його хропіння. Мі зачинила двері в спальню, і звук вщух. Літак поїхав злітною смугою й здійнявся в повітря. Майрон та Брук сиділи поруч.

— Тож, який план має Уїн? — запитала вона.

— Він хоче схопити Гладкого Ґанді до того, як це зробить поліція.

Брук кивнула.

— Це було б добре. Думаєш, йому вдасться?

— Якби Уїн був тут, гадаю, він сказав би: «Я вдам, ніби ти цього не питала».

Це змусило жінку всміхнутися.

— Він любить нас.

— Я знаю.

— Він небагатьох любить, — сказала вона. — Але коли він насправді тебе любить, то це одночасно і люта, і заспокійлива любов.

— Він рятував моє життя стільки разів, що й не злічити.

— А ти — його, — відказала Брук. — Він розповідав мені. Ви зустрілися в Дюкському університеті, так?

— Так.

— Коли?

— На першому курсі.

— Розкажи мені, яке було твоє перше враження від нього?

Майрон задивився вдалину, намагаючись приховати усмішку.

— Мій тато підвозив мене до Дюкського університету. Я нервував, перший курс коледжу й таке інше. Тато всіляко намагався полегшити це для мене, відволікав. Пам’ятаю, він допомагав мені переїхати. Ми волочили всі мої речі нагору чотирма сходовими маршами. Я все запевняв його, що впорався б і сам. Я так переживав, що мій батько не в такій гарній формі…

Майрон похитав головою, повернувшись до спогадів.

— Принаймні в моєму гуртожитку був альбом зі студентами першого курсу. Пам’ятаєш такі?

— О, так, — сказала Брук, її губи розтягнулися в сумній посмішці. — Ми переглядали наш і оцінювали хлопців за шкалою від одного до десяти.

— Боже, яка ти обмежена, Брук.

— Еге ж, я така.

— Тож ми з батьком зробили перерву й почали його роздивлятися. І я досі пам’ятаю, коли побачив фото Уїна — синьоокий блондин, який мав вигляд, наче модель з обкладинки журналу «Надокучлива Золота Молодь». У нього був такий чванькуватий вираз обличчя. Ну, ти знаєш, який.

Брук ідеально його копіювала.

— Так, саме такий.

— Ніби він найбільш виняткова істота на Божій зеленій планеті?

— Саме так, і там вказувалася його вишукана середня школа, там було його повне ім’я. Тому я прочитав — Уїндзор Горн Локвуд ІІІ — і засміявся з цього, показав батькові. Він теж засміявся, а я сказав: «Ніколи не побачу цього хлопця за чотири роки навчання, а подружитися з ним — і поготів».

— Так, я знаю, що ти маєш на увазі, — усміхнулася Брук.

— Ми зустрілися того-таки вечора. І відтоді він мій найкращий друг.

— Отже, ти розумієш, що я кажу.

— Авжеж. Люди бачать його й ненавидять. Вони бачать його і думають, що він пихатий, уїдливий, слабкодухий зануда, який і мухи не скривдить.

— Легка здобич, — докинула Брук.

— Так. І спершу Уїн не показував свого справжнього обличчя. Тобто я відчував, що тут щось нечисто. Навіть коли я зустрів його на першому ж ознайомчому занятті.

— Може, це тебе в ньому й привабило.

— Що, невідомість?

— Так. Його інь і твоє ян.

— Можливо, — погодився Майрон.

— То коли ти точно дізнався? — запитала Брук. — Тобто про його… е-е… таланти. Ти пам’ятаєш?

Він пам’ятав. Занадто добре.

— Перший курс, можливо, десь за місяць від початку навчання групка футболістів вирішали поголити Уїнову голову. Ти знаєш, як буває. Його волосся здавалося занадто ідеальним, воно пряме, золотистий блонд тощо.

— Саме так.

— Отож, однієї ночі ці здоровані-футболісти увірвалися до його кімнати, коли Уїн спав. Гадаю, їх було п’ятеро. Четверо мали тримати його руки й ноги, а один мусив начисто поголити йому голову.

— О Господи, — простогнала Брук.

— Так.

— То що з ними сталося?

— Скажімо так, — відповів Майрон, — футбольній команді випав жахливий сезон. Забагато хлопців були травмовані.

— Добре, коли він поруч, — сказала Брук, похитавши головою.

— Так, добре.

— То які в нас наразі плани, Майроне?

— Як сказав Уїн. Хоч які жахливі речі трапилися з тими двома хлопцями, вони привели їх у Лондон, але почались у твоєму домі. Він на одному кінці. Ми на іншому. Ми повертаємося на початок. Мусимо з’ясувати, що трапилося.

Брук замислилася.

— Я не впевнена, що розумію сенс цього. Ми були на місці злочину мільйон разів.

— Так, але ми повертаємося туди зі свіжим поглядом. Ми бачимо наперед. Це як подорож автомобілем, коли ти не знаєш, куди їдеш. Минулого тижня ти мала лише точку відправлення. Тепер ми знаємо, де був автомобіль три дні тому. Тому можемо спробувати ще раз.

— Упіймав не впіймав, а погнатися можна, — погодилася Брук.

— Але крім того, треба змусити Патріка відкритися.

— Так.

— Повідомлення від Ненсі перед посадкою — що ти скажеш про це?

— Не знаю.

— Здається, Чік їй не довіряє. А ти?

Брук трохи подумала і відповіла:

— Вона мати.

— Тобто?

— Тобто, зрештою, вона зробить те, що буде краще для її дитини. Не моєї.

Мі принесла води та ще теплих смажених горішків. Вона залишила все і відвернулася.

— Ти думаєш, що вона не хоче допомогти? — запитав Майрон.

— Ні, Ненсі розуміє біль. Припускаю, вона розуміє його більше, ніж будь-хто. Але егоїзм — це сильний мотив. Так само як і мати, котра хвилюється за свою дитину. Вона написала в повідомленні: «Я чиню так, як краще для мого сина. І твого». Вона не написала: «Я роблю так, як краще для наших синів». Розумієш?

— Розумію.

— То що нам із цим робити?

— Ми вчинимо так, як краще для твого сина, — сказав Майрон. — І її.

Розділ 12

Коли вони приземлилися, Брук отримала ще одне повідомлення від Ненсі: «Ми прийдемо до тебе завтра о 9 ранку, гаразд?»

Брук прочитала повідомлення Майрону та Чікові.

— Хто це, в біса, «ми»? — запитав Чік.

— Не знаю.

— Запитай у неї.

— Гадаю, нам варто зачекати, — сказала Брук. — Маю передчуття, що це її злякає.

— Злякає яким робом? — запитав Чік.

— Не знаю. Майроне?

— Я думаю, ліпше зачекати, —