Харлан Кобен - Додому

зараз, через дві години після виявлення того, що сім’я Мур летіла приватним літаком назад до Сполучених Штатів, Брук і Чік Болдвіни давали прес-конференцію в актовій залі «Ґросвенор Гауса» на Парк-лейн.

Майрон та Уїн стояли в кінці зали, спостерігаючи.

— Вона не схожа на згорьовану мати, правда? — сказав Уїн.

Він говорив про Брук.

— Це не означає, що вона не засмучена.

— Ні, але я радив їй трохи поплакати на камеру.

— Це було б добре, — кивнув Майрон.

— Не знаю, чи вона зможе. Я сказав, що люди хочуть бачити прояви болю. Якщо не бачитимуть, то можуть припустити, що ти, можливо, не страждаєш.

— Пригадую, коли вперше зникли хлопці, — заговорив Майрон. — Усі ці новини про, — він показав пальцями лапки, — «поведінку» твоєї кузини.

— Навіть тоді вона не показувала достатньо страждань на камеру, — сказав Уїн.

— Авжеж. І якийсь журналіст почав придумувати теорії про можливість того, що вона причетна. Це був її будинок, її няня, а найгірше — вона ззовні майже не подавала ознак страждання.

— Жалюгідно, — погодився Уїн.

— Саме так. Якби Брук розплакалася й зламалася, весь світ розплакався б з нею. Натомість вони її використали.

— Я пам’ятаю. Розпочалася та дискусія про матусь-які-повинні-сидіти-вдома. Брук була безтурботна. Вона була зіпсованою, ще одна багата жіночка, яка найняла няньку-іноземку, тому що не хотіла сама дбати про власних дітей.

— Ніхто не хоче думати, що з ними може трапитись те саме, — сказав Майрон.

— Тому вони шукають винних, — додав Уїн. — Це частина людської природи.

На сцені переважно розмовляла поліція. Брук дивилася просто перед собою, здавалося, в нікуди. Попри настанови Уїна, вона не плакала. Чік у своєму вишуканому костюмі також не дуже викликав співчуття, але принаймні на його обличчі було помітне спустошення.

Майрон нахилився до свого друга.

— Як добре, що ти повернувся, Уїне.

— Так, — сказав Уїн. — Так, добре.

Поліція окреслила події якомога розпливчастіше. Патріка Мура, одного з американських хлопців, яких вважали зниклими десять років, урятували в Лондоні. Не вказавши подробиць про те, як саме це зробили. Вони не взяли на себе відповідальність. Вони не приписали цю заслугу також і Майронові.

Його це більше ніж улаштовувало.

Поліція вважала, що інший зниклий підліток, Ріс Болдвін, син оцих двох батьків, які так довго страждають, також міг бути десь близько.

— Звідки ви знаєте? — вигукнув репортер.

Поліція проігнорувала його запитання. Коли вони продемонстрували стару фотографію шестирічного Ріса разом з кількома світлинами в різному віці, Майрон помітив, що маска Брук дала першу тріщину.

Але вона не плакала.

— Вони полетять назад, коли це скінчиться, — промовив Уїн.

— Вони не залишаться?

Уїн похитав головою.

— Вони хочуть поїхати додому. Вони знають, що нічого не можуть удіяти в Лондоні. Треба, щоб ти поїхав з ними. І щоб вигадав спосіб розговорити Патріка. Конче треба, щоб ти почав спочатку і рухався до мене.

— Ти маєш на увазі первісне місце злочину?

— Так.

— Ти гадаєш, нам треба повернутись аж так далеко?

— Може, історія скінчилася тут, проте розпочалася вона в тому будинку.

— Що можна витягти з Мурів, які втекли нишком додому з Патріком?

— Нічого хорошого, — погодився Уїн.

— Можливо, він занадто сильно травмований, аби розмовляти.

— Можливо.

— Що ж іще це може бути насправді?

— Те, що ти сказав раніше, — відповів Уїн.

— Що саме?

— Ми щось проморгали.

Відтак поліція показала фотографію Гладкого Ґанді, назвавши його Крісом Аланом Віксом і сказавши, що він не підозрюваний, але ним цікавляться. Чоловік на світлині мав волосся і здавався на п’ятдесят фунтів худішим, аніж під час зустрічі з Майроном.

— Ми хочемо, щоб його знайшла поліція, — запитав Уїн, — чи я?

— Це має значення?

— Що буде далі, якщо його спіймає поліція? — глянув на Майрона Уїн.

— Якщо він буде з Рісом, тоді це кінець. Справу розкрито.

— Навряд чи так станеться, — сказав Уїн. — Він обережний чоловік. Або він уб’є Ріса — немає сенсу міркувати про це, бо воно нікуди нас не приведе, — або ж твій тілистий друг триматиме його десь у безпечному місці, де його неможливо дістати.

— Гаразд.

— Тому питаю ще раз: що буде далі, якщо його спіймає поліція?

— Спочатку вони затримають його.

— Правильно.

Майрон зрозумів, до чого хилить Уїн.

— Гладкий Ґанді звернеться до адвоката. У них немає нічого на нього. Він зберігає все в якійсь заблокованій хмарі. Діти не свідчитимуть проти нього. Він був обачний. Поліція матиме мої свідчення про удар ножем, але скажуть, що було темно, тож я нізащо не міг побачити, що це точно зробив він. І це правда.

Уїн кивнув.

— Гадаєш, він заговорить?

— Цитуючи тебе, «навряд чи так станеться».

— А якщо я знайду його… — почав Уїн.

Майрон повернувся до прес-конференції.

— Ти не схвалюєш, — мовив Уїн.

— Ти знаєш, що ні.

— Та ти знаєш, хто я і що роблю.

— Це могло би бути, мовити б, нормально в минулому. За певних обставин.

— Але не в нашому прекрасному новому світі?

— Ти дійсно схвалюєш узаконення урядом катування людей задля того, щоб дістати інформацію?

— Боже милий, ні, — сказав Уїн.

— Тільки коли ти особисто?

— Саме так. Я вірю своїм рішенням і мотивам. Я не вірю рішенням та мотивам уряду.

— Різні правила для вас?

— Так, звичайно, — Уїн схилив голову. — Це збиває тебе з пантелику?

Майрон похитав головою.

— Дещо інше.

— Що саме?

— Тебе довго не було.

Уїн не відповів.

— Якщо я повернуся назад, — промовив Майрон, — то не хочу знову тебе втратити.

— Ти чув, що сказала Брук.

— Чув.

— Я облажався. Я мушу знайти її сина за будь-яку ціну.

За годину, саме тоді, коли вони сідали в літак Уїна, Брук отримала повідомлення. Вона прочитала його й зупинилася. Майрон та Чік зупинилися за крок до неї.

— Що там? — запитав Чік.

— Це від Ненсі.

Вона простягнула телефон Чікові. Він прочитав уголос: «Я роблю так, як краще для мого сина. І твого. Повір мені. Незабаром зв’яжемося». Чік досі мав похмурий вигляд.

— Що це, в біса, означає?

Брук забрала телефон. Вона спробувала знову подзвонити Ненсі, але ніхто не відповідав. Вона написала повідомлення, попросивши пояснення та деталей. Знову ж, відповіді не було.

— Ми їй ніколи не подобалися, — сказав Чік. — Вона звинувачувала нас у тому, що трапилося, хоча наш син також зник.

Він нахилився і зайшов у літак. Там була Мі в своїй приталеній уніформі стюардеси. Вона легенько їм усміхнулася, як і годиться в цій ситуації, і взяла у них верхній одяг.

— Вона поводиться так, ніби це наша провина, — мовив Чік дружині. — Я й раніше тобі казав, ти ж знаєш.

— Так, знаю, Чіку, багато разів.