Харлан Кобен - Додому

його. Ви його врятували. Ви розумієте? Він би сплив кров’ю. Так кажуть лікарі. Ви…

— Ненсі! — почувся голос позаду нього. Майрон обернувся й помітив Гантера Мура, колишнього чоловіка Ненсі, батька Патріка.

— Нумо, — сказав чоловік, — нам час іти.

Він відпустив двері та зник, повернувши ліворуч.

Якщо Гантер Мур і впізнав Майрона, він не подав знаку. А втім, для цього майже не було причини. Вони ніколи раніше не зустрічалися — його не було в будинку Болдвінів того дня — і здалося, що він квапився, підганяючи свою колишню дружину.

Ненсі схопила торбинку й каву. Тоді обернулася до Майрона.

— Видається недоречним знову дякувати. Думка про те, що через стільки років після того, як знайшли Патріка живим, його б убили, якби не ви…

— Все гаразд.

— Я завжди буду вашою боржницею.

Потім вона поквапилася, вийшла за двері й, завернувши ліворуч, рушила за колишнім. Якусь хвилину Майрон не рухався.

— Хочете ще кави? — запитав бариста.

— Ні, дякую.

Майрон досі не рухався.

— Усе гаразд, друже? — поцікавився бариста.

— Усе добре.

Майрон ще трохи дивився на двері, а відтак його осяяла цікава думка. Лікарня була праворуч. Але й Гантер, і Ненсі повернули ліворуч.

Це щось означало?

Ні. Принаймні саме по собі. Може, вони мали забрати щось в аптеці, подихати свіжим повітрям або…

Майрон рушив до дверей. Він вийшов на вулицю і глянув ліворуч. Ненсі Мур сідала в чорний фургон.

— Стривайте, — гукнув Майрон.

Але вона була занадто далеко, та й на вулиці стояв гамір. Двері фургона зачинилися, як тільки Майрон побіг.

— Зачекайте хвилинку, — крикнув він.

Та фургон уже рушив. Майрон побачив, як він поїхав униз вулицею і зник за рогом. Він зупинився й видобув смартфон. Можливо, це не мало жодного значення. Може, поліція повезла їх на допит. Може, після цілодобового сидіння поруч із сином їм треба було кілька годин відпочити.

Обом?

Ой-ой, аж ніяк! Чи Ненсі Мур схожа на таку людину, якій потрібен був би відпочинок від зниклої на десять років дитини? Нізащо. Вона в жодному разі не відійшла б від нього, вона боялася б навіть на мить відвести від нього погляд.

Майрон витяг телефон і натиснув на те, що досі було на швидкому наборі під кнопкою «1». Йому байдуже було, чи його вистежать. Сигнал перестрибуватиме туди-сюди, доки не спиниться на разовому телефоні, який не можна відстежити.

— Ближче до діла, — сказав Уїн.

— Гадаю, у нас проблема.

— Розповідай.

Він розповів йому про Ненсі та Гантера Мурів і чорний фургон, поки перетнув вулицю і рушив до входу в лікарню. Він закінчив розповідати Уїну все, що знав, і вимкнувся. Тоді зателефонував Брук. Ніхто не відповів.

Табличка в лікарні — кілька табличок, як помітив Майрон, озирнувшись — повідомляла, що користування мобільним телефоном заборонено. Люди витріщалися на нього. Майрон заховав свій телефон, вибачливо знизавши плечима, і попрямував до столу реєстрації.

— Я прийшов побачити одного пацієнта.

— Ім’я пацієнта?

— Патрік Мур.

— А ваше ім’я?

— Майрон Болітар.

— Зачекайте, будь ласка, хвильку.

Майрон оглянув кімнату. Він помітив Брук та Чіка, які сиділи біля вікна в кутку зали чекання. Брук підвела очі, зустрілася з Майроном поглядом і встала. Він поспішив до неї.

— Що трапилося? — запитала Брук.

— Що поліція тобі сказала?

— Нічого. Нам не дозволили з ним побачитися.

— Ти знаєш номер палати?

— Так, Ненсі назвала мені вчора. 322.

— Ходімо, — Майрон повернувся.

— Що сталося?

Він квапливо завернув за ріг. Там був охоронець.

— Дозвіл, будь ласка.

— Немає, — відказав Майрон.

— Що? — запитав охоронець ошелешено.

На його бейджі було написано «ЛЕЙМІ».

Майрон був величезним, шість футів чотири дюйми заввишки, важив 225 фунтів. Коли треба, він умів видаватися навіть іще більшим. Як-от зараз.

— Мені треба пройти на четвертий поверх і відвідати пацієнта.

— Тоді візьміть дозвіл.

— Ми можемо зробити це двома способами… е-е… Леймі. Я можу надерти тобі зад і засоромити, й невідомо, які будуть наслідки. Може, ти міцніший, ніж видаєшся, тоді мені доведеться завдати тобі болю. Можливо, більше, ніж мені хочеться. Або ти можеш піднятися зі мною та пересвідчитися, що я збираюся тільки зазирнути до пацієнта й переконатися, що з ним усе добре, а тоді спуститися назад.

— Пане, я наполягаю…

— Твій вибір.

Майрон не дав охоронцю час оговтатись. Він швидко прошмигнув повз нього й побіг угору сходами. Охоронець поспішив за ним, але він не міг крокувати так широко.

— Стояти! Пост № 2 викликає підмогу! Порушник на сходах.

Майрон і не подумав сповільнитися. Він біг нагору сходами. Його коліно, яке колись давно поклало край його кар’єрі, трохи боліло, але це не вповільнило біг. Він не знав, чи Брук і Чік біжать за ним. Він особливо не переймався. Охоронець викличе підмогу. Дістануться вони туди чи ні. Арештують вони його чи ні. У будь-якому разі вони не зможуть зупинити його вчасно.

Він розчинив навстіж двері на четвертому поверсі. Перед ним була палата 302. Він завернув праворуч і пробіг повз палату 304. Позаду нього хтось гукнув:

— Зупиніться! Зупиніться негайно!

Майрон Болітар не слухав.

Він біг аж до палати 322. Він відчинив двері й зайшов усередину, а позаду чулося наближення кроків. Майрон не рухався. Він стояв і чекав, але все було так, як він і підозрював. Ліжко — та й сама палата — були порожні.

Розділ 11

З охоронцями відбулася невелика суперечка.

Майрон вийшов із палати й попрямував до виходу, піднявши руки. Охоронці не знали, як реагувати на таке порушення. Чоловік забіг у порожню палату. Чи було це причиною, щоб його затримати? Майрон пояснив, що він і так не збирався нікуди йти, і це, здається, їх задовольнило.

Чік оскаженів, особливо через абсолютно спокійну реакцію копів: вони не могли затримувати Патріка; він жертва, а не злочинець, і він хотів піти додому з батьками.

— Ви запитали його про мого сина? — верещав Чік.

Копи стримано відказали йому, що, звісно, вони запитали. Патрік та його батьки твердили, що він не знає нічого важливого, його травма занадто сильна, щоб говорити про це.

— І ви закрили на це очі? — сказав Чік.

Копи ввічливо зітхнули, злегка стенувши плечима. Вони не заплющили на це очі. Але, врешті-решт, вони не змогли примусити травмованого пораненого підлітка розмовляти з ними. Хлопець дав зрозуміти, що хоче повернутися в Сполучені Штати зі своїми батьками. Лікарі погодилися, що це найкращий варіант. Не було жодної юридичної причини утримувати його всупереч його волі.

Це тривало деякий час, але не мало сенсу.

Тому