Харлан Кобен - Додому

озирнувся й побачив кав’ярню «Коста» через дорогу.

— Я зачекаю тут. Напиши повідомлення, якщо буду потрібен.

Чік і Брук зайшли в лікарню. Майрон перетнув вулицю і повернув праворуч до кав’ярні «Коста». «Коста» — це мережева кав’ярня, яка більше, ніж будь-що інше, нагадувала саме мережеву кав’ярню. Змініть темно-червоне оформлення на зелене, і ви опинитеся в «Старбаксі». Майрон був упевнений, що палкі захисники обох компаній були б ображені цим спостереженням, але Майрон вирішив, що й далі спатиме спокійно.

Він замовив у бариста каву, а потім, уторопавши, що йому бурчить у животі від голоду, переглянув список страв. На цьому поприщі — розмаїття страв — «Коста» мала перевагу перед своїм американським конкурентом. Він замовив британську гріночку з шинкою та сиром. Гріночку. «Гріночка» — таке милозвучне слово. Майрон раніше його не помічав, але зробив висновок, як виявилося, правильний, що «гріночка» — це підсмажений сандвіч.

Дехто благоговійно тремтить перед силою дедукції Майрона Болітара.

Надійшло повідомлення від Брук: «Не дозволяють нам його побачити. Сказали зачекати».

Майрон відповів: «Хочеш, щоб я підійшов?»

Брук: «Іще ні. Триматиму тебе в курсі».

Майрон сидів за столом і їв гріночку. Непогано. Він упорався з нею занадто швидко й міркував, чи не замовити ще одну. Коли він востаннє їв? Він відкинувся на стільці, випив каву та прочитав статті, збережені у смартфоні. Час минав. У цьому місці було надто спокійно. Майрон глянув на напружені обличчя людей навколо. Можливо, це плід його уяви, але він майже відчував горе, яке зависло в повітрі. Звісно, він був через дорогу від лікарні, можливо, саме тому й бачив страждання чи занепокоєння, обличчя людей, які чекали на новини, боялися новин, прийшли сюди, намагаючись утекти в затишну одноманітність і нормальність мережевої кав’ярні.

Його телефон завібрував. Іще одне повідомлення, цього разу від Терези: «Запросили на співбесіду в Джексон-Гоул. На посаду ведучої в прайм-тайм».

Це чудові новини. Майрон відписав: «Овва, це прекрасно».

Тереза: «Вирушаю завтра на ранчо власника його приватним літаком».

Майрон: «Чудово. Щасливий за тебе».

Тереза: «Я ще не отримала роботу».

Майрон: «Ти пройдеш співбесіду».

Тереза: «Він може трохи розпускати руки».

Майрон: «А я можу його вбити».

Тереза: «Я кохаю тебе, ти знаєш».

Майрон: «Я тебе теж. Але я не жартую, що вб’ю його, якщо він розпускатиме руки».

Тереза: «Ти завжди знаєш, що сказати».

Усмішка не сходила з лиця Майрона. Він саме збирався відписати, коли щось привернуло його увагу.

Чи хтось.

Ненсі Мур, мати Патріка, щойно зайшла до кав’ярні. Він швидко написав «Мушу бігти» і натиснув кнопку «Надіслати».

Якщо Брук Болдвін була сильною й рішучою, то Ненсі Мур здавалася зіщуленою та спустошеною. Її біляве волосся було незграбно зібране у хвостик, де-не-де пробивалася сивина. Вона була вдягнута в лантухувату трикотажну сорочку з написом «London» спереду, де літера L була складена зі старої телефонної будки та двоповерхового автобуса. Напевно, вона збиралася нашвидкуруч і купила її в якомусь магазині для туристів, коли приїхала.

Ненсі Мур щось тихо сказала баристі, який приклав долоню до вуха, показуючи, що не почув. Вона повторила своє замовлення, а тоді почала копирсатися в сумочці, шукаючи грошей.

— Місіс Мур, — промовив Майрон, підвівшись.

Його голос її злякав. Монети випали з руки на підлогу. Майрон нахилився, щоб їх зібрати. Ненсі хотіла зробити те саме, але це мало такий вигляд, ніби спроба далася їй надто важко. Майрон зіп’явся на ноги і висипав монети їй у руку.

— Дякую.

Ненсі Мур витріщилася на нього на мить. На обличчі з’явився дивний вираз. Упізнала? Здивувалася? І те, й те?

— Ви Майрон Болітар, — сказала вона.

— Так.

— Ми зустрічалися раніше, еге ж?

— Раз, — відповів Майрон.

— У…, — вона зупинилася. Це було в будинку Болдвінів, на місці жахливої події, може, за місяць після викрадення. Уїна та Майрона покликали занадто пізно. — Ви друг Уїна.

— Так.

— І ви… ви той, хто… — вона кліпнула й опустила очі. — Як навіть почати дякувати вам за порятунок мого хлопчика?

Майрон пропустив це повз вуха.

— Як Патрік?

— Фізично все буде гаразд.

Підійшов бариста з двома разовими паперянками з кавою й поставив їх перед нею.

— Ви врятували його життя, — сказала жінка, в її голосі чулося благоговіння. — Ви врятували життя мого сина.

— Радий, що він одужає, — відповів Майрон. — Я чув, що він прокинувся?

Ненсі Мур не одразу відповіла. А коли заговорила, то попросила:

— Можна запитати у вас дещо?

— Звичайно.

— Що ви пам’ятаєте зі свого життя до шести років?

Майрон знав, до чого вона веде, але таки відповів.

— Небагато.

— А як щодо життя з шести до шістнадцяти років?

Цього разу Майрон промовчав.

— Тоді було все, правда? Початкова і середня школи, більша частина старших класів. Це те, що нас формує. Це те, що робить нас тими, ким ми є.

Бариста порахував суму на оплату. Ненсі Мур простягнула йому монети. Він деякі повернув, а також дав торбинку з собою.

— Я не хочу тиснути на вас, — сказав Майрон. — Але чи казав Патрік щось про те, що з ним трапилося чи де може бути Ріс?

Ненсі Мур занадто дбайливо поклала гроші назад у сумочку.

— Нічого, що могло б допомогти, — відповіла жінка.

— Що це означає?

Вона лише похитала головою.

— Що він розповів? — запитав Майрон. — Тобто Патрік. Хто їх викрав? Де вони були весь цей час?

— Вам потрібні відповіді, — мовила Ненсі, — а мені потрібен тільки мій син.

— Мені потрібні відповіді, — сказав Майрон, — бо ще одного хлопця таки не знайшли.

Її погляд став сталевим.

— Ви думаєте, я не хвилююся через Ріса?

— Зовсім ні. Я впевнений, що дуже хвилюєтеся.

— Гадаєте, я не знаю, що відчувають Брук та Чік?

— Навпаки, — відказав Майрон. — Не думаю, що хтось знає краще, ніж ви.

Жінка заплющила очі.

— Даруйте. Просто…

Майрон чекав.

— Патрік ледве говорить зараз. Йому погано. Я маю на увазі психічно. Він насправді ще не розповідав.

— Не хотів би видатися черствим, — сказав Майрон, — але ви впевнені, що це Патрік?

— Так.

Жодних вагань. Жодних сумнівів.

— Ви зробили тест на ДНК?

— Ні, але зробимо, якщо цього вимагатимуть. Гадаю, він упізнає нас. Принаймні мене. Але це Патрік. Це мій син. Я розумію, що то звучить як жахливе кліше, але мати знає.

Може, кліше. Може, й ні. Водночас, згадаймо інше кліше: ми бачимо те, що хочемо бачити, особливо, коли мова йде про матір у розпачі, яка сподівається втамувати десятилітні муки болю.

Її очі наповнилися сльозами.

— Якийсь божевільний вдарив його ножем. Мого хлопчика. Ви знайшли