Харлан Кобен - Додому

знайти сина, чи вб’є його? Не знаю. Чудово, правда?

— Це правильний крок, — сказав Уїн. — Єдиний крок.

— Ти так гадаєш?

— Так.

Майрон побачив, як Брук стиснула кулаки. На її обличчі поволі проступав рум’янець, і коли вона геть розчервонілася, то стала схожа на свого двоюрідного брата Уїна, принаймні можна було помітити родинну схожість. Коли Брук знову заговорила, її голос залунав різкіше.

— Тож тепер ти гадаєш, що я повинна вплинути на те, що трапиться з моїм сином?

Уїн не відповів.

— Ти отримав анонімного листа, — сказала Брук.

— Так.

— Ти взявся до справи, і все закінчилося вбивством трьох чоловіків.

— Голосніше, — мовив Уїн. — Думаю, паничі в кутку тебе не почули.

— Чому ти не сказав мені про той лист? — не звертала на нього увагу Брук.

— Він був анонімний. Я думав, він ні до чого не приведе.

— Дурниці! — відрубала Брук. — Тобі він здався достатньо правдоподібним, щоб перевірити.

— Так.

— То чому ти мені не розповів, Уїне?

Відповіді не було.

— Бо ти думав, що я зламаюся? Тому що ти не хотів дати мені надію?

Тиша.

— Уїне!

— Так, — відказав він, обернувшись і дивлячись їй просто в очі, — саме тому.

— Це не тобі було вирішувати.

— Проте я вирішив, — мовив він, розвівши руки.

— Ти думав, що я не витримаю? Що ти завдаси мені додаткового болю?

— Щось таке…

— Нічого ти на знаєш про мій біль, — нахилилася ближче Брук. — Як ти посмів? Як ти посмів вирішувати за мене?

Вона невідривно дивилася на нього. Уїн нічого не казав.

— Уїне!

— Ти маєш рацію, — погодився він, — я мав тобі сказати.

— Не так усе й добре.

— Мусить бути добре, Брук.

— Ні, вибач, ти не зістрибнеш так легко. Можливо, якби ти сказав мені про електронний лист, я прилетіла б. Може, я б якось допомогла. Може, — ба ні! точно, — все пішло б інакше.

Уїн мовчав.

— Натомість, — вела далі Брук, показавши пальцем на вікно пабу, — мій хлопчик і досі там. Самотній. Ти не впорався, Уїне. Ти сильно облажався.

— Пригальмуй-но на хвильку, — втрутився Майрон. — Ми не знаємо, чи це щось змінило б…

Брук кинула нищівний погляд на Майрона, обірвавши його.

— Майроне, Ріс тут?

Тепер вже Майрон нічого не казав.

— Підсумуймо: він тут? — жінка обернулася до свого двоюрідного брата. — Ми мали першу реальну зачіпку за десять років. За десять жахливих, нещасних років. А тепер…

— Брук!

Це був Уїн.

— Я розумію, — почав він. — Ти сердишся.

— Боже, але ж ти й проникливий.

— Проте ще більше ти намагаєшся додати мені мотивації, — сказав Уїн. — У цьому немає потреби. І ти це також знаєш.

Їхні погляди зустрілися. Якби хтось провів руку між цими очима, її, напевно, відтяло б, як лазером.

Задзвонив її телефон.

— Знайди його, Уїне.

— Я знайду.

Вони обоє кліпнули. Брук витягла телефон і приклала його до вуха.

— Алло? — за кілька секунд вона вимкнулася. — Телефонували з поліції.

— Чого їм треба?

— Це про Патріка. Він прийшов до тями.

Розділ 10

Уїн не пішов з ними до лікарні. Наразі він відчував, що буде краще триматися на відстані від будь-чого, пов’язаного з органами правопорядку. Вони вирішили, що Майронові також слід триматися подалі — копи аж ніяк не зраділи Майроновому поясненню щодо насильства в «Країні Пригод», — але, зрештою, вирішили, що краще йому бути десь поряд, якщо раптом він знадобиться.

Усю дорогу в таксі Брук розмовляла по телефону. Вона зателефонувала своєму чоловікові, Чіку, і домовилася зустрітися в лікарні. Вона зробила ще кілька дзвінків і ще дужче розхвилювалася.

— Що сталося? — запитав Майрон.

— Вони кажуть, що ми ще не можемо побачити Патріка.

— Хто каже?

— Поліція.

— Це вони вирішують? — запитав Майрон, подумавши.

— Що ти хочеш сказати?

— Я кажу, хто вирішує, що ти не можеш із ним побачитися? Це поліція вирішує? Хіба не батькам вирішувати про таке?

— Я поки ще не знаю, чи Ненсі й Гантер юридично вже визнані його батьками.

— Гадаю, у тебе є їхні номери?

— Лише Ненсі.

— Спробуй подзвонити.

Вона зателефонувала. Ніхто не відповів. Вона надіслала повідомлення. Жодної відповіді.

Коли вони під’їхали до входу в лікарню, Чік курив, крокуючи туди-сюди. Чік щосили жбурнув цигарку на тротуар і театрально її розчавив. Насупившись, він відчинив дверцята таксі. Брук вийшла. За нею — Майрон.

Побачивши Майрона, він іще більше спохмурнів.

— Ти друг Уїна. Баскетболіст. Що ти тут робиш?

Уїн недолюблював Чіка — це все, що Майрону слід було про нього знати.

Чік глянув на Брук.

— Що він тут робить?

— Саме він урятував Патріка.

Чік сердито зиркнув на Майрона.

— То ти був там?

— Так.

— І як таке сталося, що ти не врятував мого сина?

«Мого сина», — зауважив Майрон. Не «нашого».

— Він намагався, Чіку, — сказала Брук.

— Він що, сам не може відповісти?

— Я намагався, Чіку.

Чік наблизився до нього з тим самим похмурим виразом обличчя. Майрон замислився, чи він справді був насуплений, чи це його звичайний вигляд.

— Корчиш із себе мудрагеля? Га?

Майрон не відступив. Він не стиснув кулак, але, Господи, як же кортіло. Незважаючи на квапливий дзвінок дружини, Чік був одягнений у шовковий костюм з відблиском, а краватка була зав’язана таким ідеальним вузлом, що здавалася несправжньою. Його взуття майже надприродно виблискувало, немовби було більше, ніж просто нове, а його чорне з ідеальною сивиною, трохи задовге волосся було гладко зачесане назад. Його шкіра мала восковий полиск, наче після маски для обличчя чи ще якоїсь елітної косметики, і в кожному Чіковому русі вгадувалося словосполучення «чоловіча епіляція».

— У нас немає на це часу, — сказала Брук.

Чік провів маневр: подивився спочатку Болітару в одне око, потім у друге, а відтак знову повернувся до першого. Майрон просто стояв, дозволивши йому це зробити. Не варто судити про чоловіка за його зовнішністю. Уїн був живим втіленням цього. І той чоловік також страждав. Це було так само помітно. Він міг бути самозакоханим телепнем, але його сина викрали від нього десять років тому. Це було зрозуміло по виразу обличчя Чіка, хоч як він старався це приховати.

Тому частково Майронові було шкода Чіка.

Водночас почасти він пам’ятав про те, що Уїн його недолюблював.

— Я зробив усе, що міг, — сказав йому Майрон. — Він вислизнув. Пробач мені.

Чік завагався, а тоді кивнув.

— І ти мені пробач. Це…

— Не переймайся.

— Чіку? — промовила Брук ніжно.

Чік вибачливо стис руку Майрона, а тоді повернувся до дружини.

— Ходімо всередину, гаразд? — сказала Брук.

Чік кивнув і приєднався до неї.

Брук прикрила очі правою рукою.

— Майроне!

Він