Харлан Кобен - Додому

несподіванка — тримав у руці закривавлений ніж. Звичайно, він сказав, що ніж йому підкинули.

— Звичайно.

— Проте ти міг би сказати, що бачив, як Лестер ударив Скотта Тейлора ножем у шию.

— Справді, міг би.

— Але?

— Але не буду, — сказав Майрон.

— Тому що?

— Тому що це неправда.

— Містер Коннор намагався тебе вбити.

— Так, але, чесно кажучи, я розбив його ноутбук.

— Хибна аналогія.

— Краще, ніж неправдиві свідчення.

— Маєш рацію.

— Якщо вони запитають, я скажу, що хтось ударив ножем чоловіка, і той упав на мене. У гармидері я й не побачив, хто то був, або не помітив.

— Це може спрацювати, — погодився Уїн.

— Є якісь зачіпки щодо Ріса?

— Пам’ятаєш, що я казав про краще джерело? — спитав Уїн.

— Що з ним?

— Що з нею? — похитав головою Уїн. — Господи, Майроне, ти такий сексист. Ось і вона.

Уїн подивився на двері. Майрон зробив те саме й одразу ж упізнав жінку, яка заходила. Це була Брук Болдвін, двоюрідна сестра Уїна й, більше того, мати зниклого Ріса.

Майрон припустив, що не бачив Брук десь років зо п’ять.

Між Майроном та Уїном з’явився ще один барний стілець. Вони обидва потіснилися, щоб звільнити місце. Брук без вагань підійшла, схопила пиво, яке Найджел вже поставив для неї, і почала жадібно цмулити. Вона відставила кухоль, коли відпила майже половину. Найджел схвально кивнув.

— Мені було це потрібно, — сказала Брук.

Майрон зустрічав багатьох батьків/чоловіків та дружин/коханих зниклих людей. Більшість мали вигляд слабких та спустошених, що здавалося очевидним і правильним. Коли мова йшла про Брук, то все було навпаки. Вона була засмагла, зухвала, здорова, в’юнка та енергійна, ніби щойно з тренування в якомусь олімпійському спорткомплексі: пропливла кілька кіл у басейні або відбоксувала кілька раундів із тренером. Тугі м’язи зробили її тендітне тіло міцнішим. Перше слово, що спадало на думку, про цю багату дбайливу матусю з передмістя, яка дістала від життя найжорстокіший удар нижче від пояса: шалена.

Може, Брук Локвуд Болдвін і виросла в кам’яному маєтку та вчилася в елітних приватних школах, але й у такому пабі вона була на своєму місці. Вона могла б кинути виклик у грі в «дротики» чи змести з шинкваса склянки та надерти вам дупу в армреслінгу.

Брук повернулася до Майрона і, навіть не привітавшись, сказала:

— Розкажи мені в деталях, що сталося.

І він розповів. Він розказав усе від його приїзду в Лондон до допитів поліції. Вона не зводила з нього пильного погляду зелених очей.

— То ти тримав Ріса за щиколотку, — сказала Брук, коли він закінчив розповідь.

— Гадаю, що так.

— Ти торкався його, — сказала вона цього разу м’якше.

Слова надовго застигли у повітрі.

— Пробач, — відповів Майрон, — я намагався триматися.

— Я не звинувачую тебе. Ти бачив його обличчя?

— Ні.

— Тобто ми не знаємо, чи це точно був Ріс.

— Ні, я не можу сказати напевно, — промовив Майрон.

Брук глянула на Уїна. Той змовчав. Вона знову повернулася до Майрона.

— З іншого боку, немає причин вважати, що то був не мій син, чи не так?

— Це залежить… — мовив Уїн вперше за ввесь час.

— Від…?

— Чи точно ми знаємо, що інший хлопець — це Патрік?

— Так, — сказала Брук. — Принаймні Ненсі каже, що це Патрік.

— Вона впевнена? — запитав Майрон.

— Так твердять вони з Гантером. Вони розлучені зараз, знаєте. Гантер і Ненсі. Вони розбіглися незадовго опісля.

Вона не уточнювала, після чого. Та й не треба було.

— Ми прилетіли разом. Усі четверо. Знову гуртом. Я навіть не пам’ятаю, коли ми розмовляли востаннє. Ми досі сусіди. Гадаю, нам варто було переїхати, але… вона завжди звинувачувала мене. Я маю на увазі Ненсі.

— Здається, несправедливо, — сказав Майрон.

— Майроне!

— Що?

— Не поводься зі мною поблажливо, гаразд?

— Я ненавмисне.

— Хлопчики були в моєму будинку. Це була моя няня-іноземка. Я мусила бути вдома і доглядати їх. Якби ж помінятися ролями… Позаяк минуло вже багато років.

— Є якесь незалежне підтвердження, що цей хлопець — точно Патрік? — запитав Уїн.

— Наприклад, яке?

— Наприклад, ДНК.

— Я говорила про це. Думаю, зрештою вони зроблять тест, але зараз є певна юридична плутанина. Патрік — тобто, якщо припустити, що то Патрік — неповнолітній, і їм потрібен дозвіл батьків.

— І все ще немає остаточних доказів, що Ненсі й Гантер — батьки хлопця, — кивнув Уїн.

— Іронія, правда?

— То що сказав Патрік? — запитав Майрон. — Де вони були? Хто їх утримував?

Брук підняла кухоль, якусь мить роздивлялася його вміст, а тоді допила. Майрон та Уїн дивилися на неї і чекали.

— Патрік іще нічого не сказав.

На мить запанувала тиша.

— Він аж так сильно поранений?

— Очевидно. Навряд чи вони дозволили б мені його побачити. У палату пускають лише членів родини.

— Наскільки серйозні травми?

— Ненсі каже, що він житиме, але він досі в шоковому стані. Щодо іронії… Десять років ми не мали жодної інформації про Ріса. Жодного просвіту. А тепер раптом з’являється хтось, хто може дати мені відповіді, а я навіть не можу з ним поговорити.

Брук заплющила очі й потерла їх великим і вказівним пальцями. Майрон простягнув руку, щоб торкнутися її плеча, але Уїн зупинив його, похитавши головою.

— У всякому разі, — промовила вона, розплющивши очі, — по обіді ми проводимо прес-конференцію. Як вам відомо, ЗМІ дізналися частину історії. Тепер час розповісти решту.

— Минуло три дні, — сказав Майрон. — Чого чекати?

Брук встала і, повернувшись, сперлася спиною на барну стійку.

— Отже, першого дня двоє детективів, чи як вони там себе називають, зі Скотленд-Ярду звернулися до нас із Чіком. «У нас дилема», — сказали вони. Якщо ми йдемо в пресу й розкидаємо повсюди фотографії дорослішого Ріса, можуть трапитися дві речі, як пояснили детективи. По-перше, — Брук підняла вказівний палець, — ми чинимо тиск і знаходимо Ріса. По-друге, — до вказівного пальця приєднався середній, — ми чинимо тиск, хоч хто тримає Ріса, він його вб’є та викине тіло.

— Вони таке тобі сказали? — запитав Майрон.

— Атож. Вони порадили дати їм трохи часу й подивитися, чи вони зможуть знайти якісь зачіпки без шуму.

— Припускаю, не змогли.

— Правильно. Здається, що Ріс зник безслідно. Знову.

Знову.

І знову вона заплющила очі. І знову Майрон випростав руку. І знову хитанням голови Уїн його зупинив. Уїн не був байдужим. Він просто не хотів, щоб вона зламалася. Майрон це розумів.

— То слідчі, — сказав Уїн, — вони змінили свої пропозиції?

— Ні, — сказала Брук, — я змінила. Я ухвалила рішення. Це мій вибір. Ми надамо цьому розголосу. Чи допоможе це мені