Харлан Кобен - Додому

Кілька тьмяних лампочок надавали цьому місцю примарнішого вигляду.

З обох боків, позаду та спереду були підлітки. Хтось квапився, інші відставали.

Майрон схопив одного трохи міцніше, ніж сподівався, й наблизив його до свого обличчя:

— Куди веде цей тунель?

— Багато куди.

Майрон відпустив його. Багато куди. Чудово.

Він дійшов до розвилки і спинився. Одні повертали праворуч, інші ліворуч.

— Патріку! Рісе!

Тиша. А тоді почувся голос, схожий на голос американця.

— Допоможіть!

Праворуч.

Майрон поспішив на звук голосу, намагаючись рухатися швидше, не сповільнюватись і не вдаритися головою в стелю. Сморід ледь не викликав блювоту. Він і далі рухався. Він замислився, чи давно тут ці тунелі — може, століття? Усе місце навіювало атмосферу Діккенса, аж раптом побачив двох хлопців попереду.

Й огрядного чоловіка у жовтому мішкуватому костюмі.

Гладкий Ґанді обернувся до нього. Він видобув ніж.

— Ні! — закричав Майрон.

Перед ними було багато підлітків. Майрон біг до хлопців якомога прудкіше, опустивши голову, безперервно працюючи ногами.

Гладкий Ґанді підняв ножа.

Майрон далі рухався. Проте він бачив, що перебуває занадто далеко.

Ніж опустився. Майрон почув крик.

Хлопець упав на землю.

— Ні!

Майрон опустився біля тіла. Чоловік у бахматому костюмі знову побіг, але Майронові було байдуже. Ще більше підлітків почали проштовхуватися. Майрон прикрив тілом пораненого хлопця.

Де ж інший?

Там. Майрон потягнувся і схопив його за щиколотку. Він тримав міцно. Інші підлітки налетіли на нього. Майрон усе ще стискав щиколотку. Він нависав над пораненим хлопцем, затуляючи його тілом, мов щитом. Він знайшов колоту рану і спробував зупинити кровотечу передпліччям.

Чиясь нога наступила на зап’ясток Майрона. Хватка на щиколотці іншого хлопця послабилася.

— Стривай! — заверещав він.

Але щиколотку виривали з його руки.

Майрон заскреготав зубами. Як довго він зможе протриматися?

Майрон тримався, навіть коли хлопець намагався вирватися, навіть коли його вдарили сильно в обличчя, навіть коли його вдарили вдруге. А тоді, після чергового удару, рука зісковзнула.

Хлопця знесло натовпом інших підлітків.

Зник.

— Ні!

Майрон схилився, прикриваючи хлопчину тілом, як захисною оболонкою. Він міцно притиснув рану передпліччям.

Ти не помираєш. Ти чуєш мене? Ми не для того пройшли весь цей шлях, щоб ти…

Коли потік підлітків обминув його, Майрон хутко розірвав свою сорочку і притиснув до рани. Тоді нарешті подивився вниз на хлопця.

Він упізнав його обличчя.

— Потерпи, Патріку, — сказав Майрон. — Я заберу тебе додому.

Розділ 9

Минуло три дні.

Поліція поставила Майронові безліч запитань. Він дав силу-силенну неповних відповідей, ще й як ліцензований юрист скористався правом на конфіденційність інформації про клієнта, відомим у Британії як право на професійну таємницю, уникнувши при цьому згадки про Уїна. Так, на прохання клієнта він прилетів літаком компанії «Лок-Горн». Ні, він не міг нічого сказати ні про розмову, ні про зустріч із клієнтом. Так, він передав гроші в надії на звільнення Патріка Мура та Ріса Болдвіна. Ні, він не уявляє, що трапилося зі стіною. Ні, відповів Майрон, він гадки не мав, хто вбив Скота Тейлора, двадцятишестирічного злочинця з чималим «послужним списком», ударивши його ножем у шию. Ні, він нічого не знав про трьох чоловіків, убитих біля станції Кінґс-Крос за кілька днів до того. І взагалі, під ту пору він був у Нью-Йорку.

Жодного сліду Гладкого Ґанді чи Ріса.

Поліція протримала його недовго. Вони не мали доказів жодного серйозного правопорушення. Щоб представляти інтереси Майрона, хтось (а саме Уїн) найняв молодого адвоката на ім’я Марк Веллс. І той допоміг.

Тому вони неохоче відпустили Майрона. І тепер, опівдні, він нудився в очікуванні, сидячи на тому самому стільці в пабі «Корона». Зайшов Уїн і вмостився на стільці поряд із ним. Бармен поставив перед ними два кухлі пива.

— Містере Локвуд, — сказав він, — давненько вас не було. Приємно бачити вас знову.

— І мені, Найджеле.

Майрон спершу глянув на бармена, потім, запитально вигнувши брову, перевів погляд на Уїна.

— Я саме летів з Америки, коли почув новину, — пояснив Уїн.

Найджел глянув на Майрона. Той зиркнув на бармена, потім на Уїна, а тоді сказав:

— А…

Бармен відійшов.

— Хіба на митниці не зазначено, що ти раніше прилетів до країни?

Уїн усміхнувся.

— Звісно, — сказав Майрон. — До речі, дякую, що найняв того адвоката Веллса.

— Повіреного.

— Що?

— У Великій Британії він називається повірений. В Америці — адвокат.

— У Великій Британії ти дупа. В Америці — сра…

— Так, я тебе зрозумів… До речі, щодо повіреного, мій зараз у поліції. Він пояснить, що це саме я найняв тебе, і що ти, як інший повірений, захищав мої інтереси.

— Я повідомив їм, що скористаюся правом збереження таємниці клієнта, — сказав Майрон.

— Я казатиму те саме. Ми також передамо анонімного електронного листа, який я одержав. З нього все почалося. Можливо, Скотленд-Ярду пощастить більше, ніж мені, і вони вистежать відправника.

— Ти так гадаєш?

— Та нізащо. Це я так, удаю із себе простака.

— Тобі це не личить, — сказав Майрон. — Отож, як тобі таке вдалося?

— Я розповідав тобі, що ми обстежили заклад з ігровими автоматами. Та не лише зсередини.

— Отже, ти здогадався, де була та захищена кімната, — кивнув Майрон.

— Так, ми прикріпили жучок «Фокс ЕмДжей». Якщо притиснути його до будь-якої стіни, все чудово чути. Ми чекали, доки ти вигукнеш кодову фразу.

— А далі?

— А решта — це робота РПГ-29.

— Дуже вишукано.

— Це мій головний козир!

— Дякую, — сказав Майрон.

Уїн вдав, що не почув.

— То як там Патрік? — запитав Майрон. — Копи не розповіли мені нічого. Я прочитав у документах, що його батьки прилетіли, але ніхто навіть не підтвердив, чи це він.

— Зачекай.

— Що?

— Скоро ми матимемо додаткову інформацію з кращого джерела.

— Від кого?

Уїн відмахнувся.

— Можливо, тобі цікаво, чому поліція не допитувала тебе більше щодо удару ножем у шию.

— Та не дуже, — сказав Майрон.

— Ні?

— У тому гармидері цього ніхто не бачив. Я подумав, що ти міг забрати ніж із собою, щоб на мене нічого не повісили.

— Не зовсім. Щонайперше, поліція конфіскувала твій одяг.

— Мені подобалися ті штани.

— Так, у них ти здавався стрункішим. Але вони зроблять аналіз крові, яку знайдуть на них. І, звісно, вона збігатиметься з кров’ю жертви.

Майрон нарешті здався та зробив ковток.

— Це викличе проблеми?

— Не думаю. Пам’ятаєш свого чорного друга з мачете?

— Чорного друга?

— Ой, так, саме зараз будьмо політкоректними. Він афро-англієць? Треба глянути в довідник.

— Винен. Що з ним?

— Його звати Лестер Коннор.

— Гаразд.

— Коли поліція прибула на місце злочину, Лестер був непритомний і — несподіванка,