Марія Люта - Настя і вовки. Пробуди в мені звіра, Марія Люта

Глава 7.3

Мені різко стало зле. Не знаю, що лякало більше: ця звірина лють чи те, що мене звинувачують у вбивстві. У вбивстві дітей. Я проковтнула ставшу в'язкою слину і запитала несміливо:

 

- Хтось вбиває дітей перевертнів?

 

- Відповідайте на запитання. ЧОМУ ВИ ВБИВАЄТЕ ДІТЕЙ? - Чоловік підійшов упритул до столу. Він не кричав, навіть навпаки - трохи понизив голос, додавши грудного рику. Але такий удаваний спокій мене лякав до гикавки.

 

- Гліб, може, не варто так різко... - втрутився Мстислав.

 

- Відповідай! - Брюнет ніби не помітив слів начальника.

 

- Я не знаю, про що ви. Я не... - ледь не заїкаюсь я.

 

- Навіщо ти проникла в будинок? - Різка зміна питання.

 

- Я не про...- знову знітилась я.

 

- Тебе не було у списку запрошених до вчорашнього дня. А щойно ми прийняли рішення, що Наталія з дитиною переїдуть в маєток для ритуалу Єднання, раптом різко виникає твоє ім'я.

 

- Це може бути збіг, Гліб, - заспокійливо підняв руки ватажок.

 

- Невже!? - Знову вкрадливо тихо, до мурашок.

 

Я кинула на Мстислава погляд, просячи допомоги.

 

- Так я не...

 

- Не знала? Не хотіла? Тебе підставили? Що тебе пов'язує з Георгієм Суходєєвим?

 

- З ким!? Я не...

 

- Я допоможу: психіатр, високий брюнет, смаглявий. Звичайно, ти не пам'ятаєш, як регулярно ходила до нього місяць тому?

 

Тааак. Ну ні! Звинувачувати мене у змові з цим слимаком, дружком колишнього!? Та ви ще скажіть, що я сама себе труїла!

 

Раптовий напад гніву несподівано пригальмував панічний лет моїх думок, протверезив і надав сили,  дозволивши глянути на ситуацію ясно, без страху.

 Господи, та вони ж "доброго-поганого поліцейського" розігрують! А я тут тремчу, як желе в руках у алкоголіка!

 

- Пам'ятаю, але неясно. На прийоми мене чоловік записував, - постаралась відповісти неквапливо і вперше за всю розмову глянула в очі Глібу (ось як його звуть, виявляється!) прямо, з викликом.

 

Куточок його рота трохи здригнувся.

 

Усміхнувся? Чи здалося?

 

- Ось бачиш, дівчина йде назустріч. Зараз все й розповість сама.

 

Ні я, ні Гліб навіть не повернулися до Мстислава. Білий вовк пропалював поглядом мене, я ж не відводила очі, теж вивчаючи свого візаві.

 

І, як уже у нас повелося,  дуель поглядів допомогла зрозуміти все краще, ніж слова. У них справді відбувається щось страшне. Чоловік був справді лютий, але його гнів і ненависть були спрямовані не на мене.  Мене він підозрював, але реально у мою причетність не вірив. Уже не вірив.

 

Ну що ж, якщо його робота  - підозрювати і перевіряти усіх, то нехай допитує, потерпимо і відповімо, як можемо. Мені немає чого приховувати.

 

Хоча, звичайно, трішечки прикро, мене міг і не підозрювати...

 

- Отже, ти стверджуєш, що Георгій тебе лікував...

 

- Швидше, труїв... - поправляю я тихо.

 

- І бійку мою з... з іншим перевертнем побачила випадково?

 

- Абсолютно.

 

- І у вічі мені бризнула з газового балончика теж випадково?

 

- Я хотіла, як краще.

 

Брова Гліба скептично сіпнулась вгору. Мабуть, він не поділяв моєї думки, що означає "краще".

 

- У крамницю до Митрофана ти потрапила...

 

- Випадково.

 

– А на бал?

 

- Теж випадково.

 

- А детальніше? Про бал.

 

- У співробітниці, Емми, що повинна була піти, наклюнулося побачення всього її життя. Я пішла замість неї.

 

Чоловік записав щось у блокноті.

 

- А від альфівців теж випадково втекла?

 

Тепер мої брови поповзли вгору від подиву.

 

- Від моїх підлеглих у масках. На балу.

 

- Так страшні вони. І на заслання не хотіла до села-ізолятора потрапити.

 

- Хто в тебе стріляв у лісі, бачила?

 

- Ні.

 

- А перевертнів до нашої першої зустрічі колись бачила?

 

- Ні.

 

- Ти вагітна?

 

- Ні, - відповіла я механічно, перш ніж усвідомила всю дивність питання.

 

- Так, голубки, піду я до гостей. Гліб, не затягуй, нам ще тих двох допитувати.

 

Ми одночасно глянули на Мстислава. Я про нього і забула зовсім. Гліб, схоже, також.

 

- Голубками він усіх називає, не зважай, - чогось роз'яснив мені Гліб, коли за ватажком зачинилися двері.

 

- А навіщо ви до мене вночі лазили? І грати ці на вікнах навіщо? - випалила я, поки цей допитливий вовчара не встиг поставити чергове запитання.

 

- Тому, Насте, що до тебе будь-яка шавка залізти може.

 

- Так тільки ви ж і лазили...

 

Чоловік звузив очі.

 

Ой, щось я не те ляпнула.

 

- Так, Костоправ. Приходив я до тебе, щоб перевірити, чи  Зряча ти. І запахи зрозуміти та запам'ятати. Ґрати - для твоєї безпеки. Чай п'ю. Чорний, із бергамотом. Але тоді поспішав. Ще є питання?

 

- О-о-о... - протягнула я, подумки потираючи долоні.

 

- Термінові, - Гліб на зльоті обрубав політ моєї фантазії.

 

Ну нічого, я колись йому такий допит влаштую! А поки гаразд,  справи в чоловіка справді важливі.

 

- У вас проблеми? Хтось шкодить дітям?

 

Гліб кивнув нетерпляче.

 

- Ти думаєш, я чимось можу допомогти? – Непомітно для себе я перейшла на "ти".

 

Чоловік повернув стілець спинкою до столу і втомлено звалився на нього, спираючись на лікті.

 

- Не знаю, Насте, - пильний погляд прямо мені в душу. - Сподіваюся. Але лише якщо ти не проти.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍