Маркіз де Сад - Будуарна філософія

таких заходів остороги, все буде шито-крито; в такий спосіб ви й свою репутацію збережете і не дасте підстав до підозрінь, і водночас матимете змогу робити все, що вам до смаку.

Продовжимо:

Втіха, приправлена жорстокістю, — це третій різновид утіхи з тих, які я обіцяв ретельно проаналізувати. Такі види плотських розваг сьогодні дуже поширені серед чоловіків, і ось аргумент, до якого вони вдаються для їхнього виправдання. Ми прагнемо гострих відчуттів, кажуть вони — це мета кожної людини, яка йде за покликом хоті, і ми хочемо досягти цього стану за допомогою найактивніших засобів. Виходячи з таких міркувань, ми анітрохи не маємо перейматися тим, приємні чи неприємні наші прийоми об'єкту, який нам служить, ідеться тільки про те, щоб завдати по клубку наших нервів якомога відчутнішого удару; а нема сумніву, що біль розбуркує почуття куди сильніше, ніж насолода, й кінцевий струс, якого ми зазнаємо внаслідок знущання над іншою людиною, призведе до істотно сильнішої вібрації, відлунюватиме в нашому організмі куди гвалтовніше, спричинить значно потужнішу циркуляцію тваринних струмів, які завдяки властивому для них у такі хвилини зворотному рухові проникнуть у нижчі сфери й негайно розпалять вогонь у органах хоті, настроївши їх на сприйняття насолоди. Спазми втіхи завжди нестійкі, а надто в жінок, коли чоловік, який їх грає, потворний або старий. Нерви в таких випадках збуджуються мало, і тоді варто внести в любовні розваги біль, який б'є по нервових сплетіннях куди відчутніше, примушуючи їх бриніти від перенапруги. Але, заперечують людям, схильним до такої практики, біль завдає прикрості ближньому; чи милосердно мучити іншого для того, щоб здобути втіху самому? Люди-пройдисвіти дадуть вам на це таку відповідь: під час акту плотської втіхи ми, мовляв, призвичаєні себе вважати за все, а іншого — за ніщо. Зрештою, кожен, хто підкоряється імпульсам природи, неминуче віддає перевагу тому, що він відчуває, перед тим, чого він не відчуває. Що нам до болю, якого ми завдаємо ближньому, зухвало заявлятимуть такі люди. Хіба ми його відчуваємо? Ні, навпаки; збуджуючи цей біль, ми себе доводимо до солодкої знемоги. Отже, чого будемо ми щадити індивіда, до якого нам байдужісінько? З якого дива ми оберігатимемо його від болю, що не коштуватиме нам жодної сльозинки, тоді як очевидно, що цей біль сприятиме пробудженню в нашому тілі гострої насолоди? Хіба коли-небудь ми дістали від природи бодай один імпульс, що спонукав би нас жертвувати собою заради інших, і хіба не очевидно, що на цьому світі кожен повинен дбати тільки про себе? Ви нагадуєте нам про химеричну заповідь, яка вимагає від нас, щоб ми ніколи не робили іншим те, чого ми не хочемо, щоб інші робили нам; але цю абсурдну пораду ми завжди чули тільки від людей — і від людей слабких. Людина сильна ніколи не стане говорити такі нісенітниці. То тільки перші християни, вдень і вночі переслідувані за своє ідіотське вчення, кричали на вухо кожному, хто погоджувався їх вислухати: «Не спалюйте нас! Не здирайте з нас шкіру! Природа вимагає, щоб ми не робили іншому того, чого не хочемо, щоб інші робили нам!» Тупі бовдури! Невже природа, яка постійно штовхає нас на пошуки насолод, яка ніколи не заохочує нас ні до чого іншого, могла б, ні сіло, ні впало, припуститися кричущої непослідовності й заявити нам, що не слід шукати втіхи там, де це може завдати прикрості ближньому? О, повірте мені, Ежені, природа, наша єдина мати, ніколи не говорить нам ні про кого, крім нас самих; нема нічого егоїстичнішого, ніж її голос, а що звучить у ньому найнаполегливіше, найвиразніше? Свята порада, яку вона нам дає: втішайтеся і втішайтеся — коштом нехай там кого. Але ж інші, заперечать мені, можуть і помститися… То й нехай мстяться, правда завжди на боці сильного. Ось вам первісний стан суспільства, в якому точиться безперервна війна на знищення слабшого; ось для якого життя ми створені і так чи так повинні до нього пристосуватися — інакше нам буде непереливки на цьому світі.

Так міркують ці люди, моя дорога Ежені, і я особисто, виходячи з мого досвіду та з моїх наукових студій, додам до цього, що жорстокість не тільки не можна вважати вадою, а й навпаки: це найперше почуття, яким обдаровує нас природа. Дитина ламає свою іграшку, кусає грудь годувальниці, задушує свою пташку набагато раніше, аніж набуде здатність міркувати розважливо. Жорстокість визначає всю поведінку тварин, а я вже, здається, вам пояснив, що закони природи проявляються в їхніх діях куди виразніше, ніж у наших; у дикунів вияви жорстокості значно наближеніші до природи, ніж у людини цивілізованої, й, отже, було б абсурдно твердити, що вона є наслідком людської зіпсутості. Вважати так — очевидна помилка, повторюю це вам не вперше. Жорстокість — невід'ємна властивість самої природи. Усі ми народжуємося з певною дозою жорстокості, яку пом'якшує лише виховання, але виховання чуже природі, воно настільки ж шкодить її священним заповідям, наскільки культура садівництва шкодить деревам. Порівняйте в своєму саду дерево, залишене турботам природи, з деревом, до якого ви доклали ваше мистецтво, обмежуючи його вільний ріст, і ви побачите, котре з них гарніше, і на власний смак переконаєтеся, котре дає добріші плоди. Жорстокість — це не що інше, як людська енергія, якої досі не спромоглася підірвати цивілізація, отже, це не вада, а очевидна чеснота. Скасуйте ваші закони, ваші покарання, ваші звичаї, і жорстокість більше не приводитиме до небезпечних наслідків, бо завжди буде стримуватися тими самими засобами. Вона становить небезпеку тільки в суспільстві, де панує цивілізація, бо в ньому потерпіла особа майже заводи позбавлена або сили, або засобів, щоб протистояти нападу, і зовсім інакше проявляється вона в суспільстві, цивілізацією не спотвореному: там, якщо жорстокість застосовують до сильного, вона дістане від нього відсіч, а якщо до слабкого, то вона завдасть шкоди лише створінню, яке мусить поступатися силі згідно із законами природи, а отже, діятиме в річищі цих законів.

ДОЛЬМАНСЕ. Я не стану аналізувати, як проявляється жорстокість у любострасних розвагах. Незабаром ви побачите, Ежені, до яких розмаїтих надуживань вони неминуче призводять, і ваша палка уява допоможе вам зрозуміти, що людина твердої та незламної душі не повинна знати в таких любощах жодних обмежень. Нерон, Тіберій, Геліогабал[7] убивали дітей лише для того, щоб