Маріанна Кіяновська - ДО ЕР. Вибране

А мертві душі, чорні від вмирань… «Закінчу століття — і знову століття почну…»
Закінчу століття — і знову століття почну. І знову, як завжди, не зможу тебе захистити. В садах передмістя між сміття посіяні діти, Вступаючи в осінь, свою починають війну, Їх згустки ненависті тяжчі гартованих лез. Мов рики левині — їх трубний, надтріснутий галас. Тут стільки вмиралось, тут стільки без світу зосталось… Ти — будеш без мене. Я — також залишуся без… «Я посміла тебе оспівати в своїй високості…»
Я посміла тебе оспівати в своїй високості, Обманути тебе осяганням своїм завеликим. Прохідні поїзди. На перонах рахують кості — Чи то шпалам старим, чи розлук мандрівним калікам «Не зможу тебе захистити, бо що таке смерть?..»
Не зможу тебе захистити, бо що таке смерть? Одежі не треба. Не треба ні хліба, ні слави. Лиш сонце важке, наче світ у підніжжі заграви, Підтримує душу, її рівновагу і твердь. І що мені з того, що стриж розітне височінь, Що дикий листок опаде не на брук, а на воду? Зневаживши тіло, я виберу вічну свободу, Написану вістрями встромлених в груди прозрінь. «Ти мій сам з-поза себе, і втіха моя, і вода…»
Ти мій сам з-поза себе, і втіха моя, і вода. Що впокорює рибу, ще дику, та вже у неволі, Ти мій пан окрім Бога, ти біль мого вічного болю, Ти мій голос і шлях, ти моя найдикіша орда. Ти забудеш мене, хоч хто знає, бо що таке тінь? Іносутність моя нетерпляча, скупа і химерна, Я тобі подарую усесвіт, я світ переверну, Збудувавши палаци з прозорих його мерехтінь. Я кохаю тебе. То неправда, що я — не твоя. Я іду за тобою, бо ти мені — більше ніж доля. Полював на сарницю, привів собі бранку із поля, Забуваючи все, пам'ятаючи тільки ім'я… «Вишиваю хрестом узір…»
Вишиваю хрестом узір, Поколовшись його бідою, І виходять лисиці з нір Помолитися над водою. І розмівши хвостом мости, І розвіявши з вітром листя, Лісу кажуть: не відпусти, А до мене: не помилися. Я залишусь мовчати тут, У лисичій капличці болю. Розглядатиме їхній суд Рівних хрестиків рівну долю. Хай останній тече псалом, Дозріває червоним нитка… …Захистившись твоїм теплом, Прокидаюся надто швидко. «Незглибимість русел, щоб тонути…»
Незглибимість русел, щоб тонути, Несходимість шляху, щоб іти. Ти моє пригадане забуте, Наче сніг, укинутий в листи. «Я люблю твої руки, вони мов живі імена…»
Я люблю твої руки, вони мов живі імена, Що збуваються раптом без права на інші долоні, Ми пірнаєм в глибини — і бачимо там письмена, Мов судини — тонкі, наче кров — солодкаво-солоні. Ти мій світ, безконечний, як в мушлі; як в мушлі, крихкий. Зооморфні мотиви — на зрізах міських