Надія Біла - Крута компанія

істота з нелюдськими кінцівками у фільмах про давніх греків. Усе, що в нього нижче пупка, наводить на неї первісний жах.

Він може зробити все прямо зараз: швидко розказати їй, яка вона гарна, трошки натиснути, поки вона, приголомшена дитина, захлинається у власних гормонах. Він поверне все так, що вона й озирнутися не встигне.

Але потім вона прийде до тями, застібне білий шкільний ліфчик, гладкий і непомітний (його чашки Дімка бачить у розстебнутому комірі блузки), натягне труси, не наважуючись навіть поглянути на нього, миттєво закриється, стиснеться, спорудить між ними стіну зі звинувачень і обов’язкового почуття провини.

Після цього вони іноді бачитимуться, навіть вестимуть відверті розмови, але виманити її з мушлі йому якщо і вдасться, то дуже нескоро. Що б він їй не казав, що б вона йому не відповідала, він навічно залишиться тим, хто скористався, а вона тою, яку провели.

Коли з Дімкою таке сталося вперше, він просто охрінів, по-іншому й не сказати. Як так вийшло, що вони обоє хотіли, обоє роздяглися, обоє погодилися, а після він виявився в усьому винен? І в чому саме? У задоволенні, у тому, що їм обом було добре? Але раніше йому, взагалі-то, було плювати, хто й у чому його звинувачує.

А ось якщо Міла відправить його в ігнор…

Коли він намагається уявити повну відсутність Міли хоча б у хисткій павутині соцмереж або в запізнілій лаконічній відповіді на вчорашню есемеску, він просто ціпеніє. За тим рубежем — біла снігова порожнеча, крижана пустеля Північного полюса задовго до появи дослідних станцій та обморожених роботів, що шастають там у пошуках нафти.

Більше Дімка нічого не чекає — він запускає руку їй під сорочку й відчуває тверді горошинки під пальцями. Шкіра в неї на грудях чомусь прохолодна. Від цього його долоні стають ще гарячіші. У нього навіть голова трохи крутиться від усього, що зараз відбувається.

Коли її пальчики обхоплюють його зап’ясток, він покірно прибирає руку, і Мілка вже починає всміхатися, тверезіючи, — ну а скільки можна витримати в такій напрузі. Аж раптом її очі круглішають, вона спиняє подих від несподіванки, наче він щойно її вдарив і так сильно, немов хотів убити.

— Діма, Діма! — стривожено шепоче вона, тому що кричати не може, в її горлі теж пересохло. — Що ти робиш?!

— Зайчику, не бійся, — каже він. — Я нічого такого не зроблю без твого дозволу.

Однією рукою вона схопила його за лікоть, іншою стискає плече, і страх з її очей не йде, а тільки наростає.

— Правда, зайчику, — його пальці рухаються по вологому слизькому колу, пульсуючому вже на найвищих частотах. Мілка, напевно, хоче звільнитися, але вигинається, і тільки тісніше до нього притискається.

— Розслабся, — шепоче їй Дімка. — Я ж пообіцяв.

І вона відпускає його руку. Він відчуває її ніс на своїй ключиці, і дивно, що він відволікається від руху там, унизу, де хвилину тому був зосереджений увесь його світ. Він слухає її дихання, два фонтанчики теплого повітря, і, поки вона тремтить у нього під пальцями й стогне, вимірює секундами, скільки триває її видих і скільки вдих, — тільки від нього залежить, скільки ще вони проживуть…

Ти

Ти лежиш у нього на плечі й уже давно хочеш про це сказати. Але ніяк не наважишся. Ти, виявляється, страшенна боягузка. Мірка чи навіть Карина в такій ситуації поводилися б як дорослі або хоча б рота відкрили, щоб хіхікнути і не лежати в ідіотській ніяковості.

У кімнаті стемніло, і здається, що Дімка спить — так рівно підводиться й опускається його живіт. Тільки тому, що він погладжує твоє плече, ти розумієш, що його очі в оточенні білих вій дивляться в темряву стелі, і він напевно моргає — повіки піднімаються вгору, опускаються донизу. Думаючи про це, ти знову хочеш його цілувати.

— Діма-а, — нарешті зітхаєш ти.

— Шо, зайчику?

Ти підводишся на лікті:

— Тобі теж, напевно, страшно хочеться. Ну… Розумієш, про що я?

Він видихає зі стогоном:

— А як ти думаєш, зайчику? Звичайно.

— Розумієш, я, в принципі, не проти, — ти сідаєш, підтягуєш коліна до підборіддя, у тебе горять щоки й узагалі голова палає, — але я не знаю… Якось потрібно подумати, наважитися. Може, наступного разу…

— Ай, попустися, Мілочко! Це станеться тоді, коли має статися, — він підкладає руки під голову. — Мені кайфово просто через те, що ти поруч.

Ти збентежено поправляєш волосся.

— Ти підеш сьогодні до Світлани? — раптом питаєш ти, сама від себе не чекаючи. — Знімати напругу? — хихотиш, неначе тобі справді смішно.

Він сідає, обсмикує білу футболку. Комір у неї розтягнутий, під лінійкою його плечей ти бачиш частину ключиці, западинки м’язів. Дощовими краплями на шиї розбризкано червоні плямочки — там ти його цілувала.

— Я з нею більше не зустрічаюся, — говорить він.

— Чому? — ти мимоволі зводиш брови, опускаєш очі. У тебе сьогодні безперечно день безглуздих питань.

— Я зустрічаюся з тобою.

— Правда?

— Блін, Мілко, правда!

Ти підбираєшся вище і, незважаючи на збентеження, говориш:

— Я видаю якусь