Надія Біла - Крута компанія

І раптом ти згадуєш Юльку Семенюк. І її хлопця, на вигляд абсолютного злочинця. У нього навіть щелепа загрозливо їздила туди-сюди, поки він ішов до школи зустрічати Юльку. Люди його сторонилися. Тобі навіть дивитися на нього було страшно.

Юльчин хлопець ішов як криголам. А Юлька з ним цілувалася прямо під вікнами завуча. І не боялася. І тебе пронизує гордість, що ти начебто на побаченні і взагалі все серйозно: поцілунки й таке інше. Але ж Дімка гарніший за того монстра. І Юльку стає жалко. Як вона могла отак попасти й зруйнувати собі життя?

Дімка втягує носом воду з долонь, складених човником. Вода пече в горлі, він чхає, але нахиляється й вдихає ще раз, кашляє. Потім бере телефон і дзвонить на роботу. Грип уклав багатьох, його сопливому голосу відразу повірять, а коли він прийде завтра, Тюлениха буде тільки рада, що з’явилася зайва пара рук.

Він повертається до кімнати, встромляє навушники у вуха й засинає до першої години дня.

О пів на другу Дімка проходить повз тата, що хропе на маминому ліжку. Його голова ось-ось скотиться з подушки, і варто йому вухом слизнути по краю, увесь він здригається, хропе ще голосніше в сонному помутнінні, захлинається, очі, здається, розплющуються, сірими шпарками ціляться в Дімку, але хропіння налагоджується, і в батіному горлі триває гаркавий клекіт.

Зазвичай Дімка зганяє тата з маминого ліжка й посилає до його смердючої кімнати, але не сьогодні. Сьогодні ніяке лайно не зруйнує Дімкин особистий світлий вихідний.

Після душу він мастить хліб маслом, кладе по два шматки сиру на кожен бутерброд і повільно їсть, запиваючи чаєм. Хліб смачний, масло солонувате, а сир солодкий. Бутерброди вийшли суперські. Він мастить ще один. На вулиці світить сонце, хай і холодне, але крізь вікно воно сліпить очі. Дімка всміхається. Та що там — сьогодні він абсолютно щасливий.

О третій годині він дзвонить у Мілчині двері. Учора написав їй, що виходить у нічну і чи не подивитися їм разом фільм, як вони мріяли, у тиші й спокої. Вона відкриває йому в шкільній сорочці, поверх якої зелена кофта на ґудзиках. Брюки на ній чорні, короткі, ледве доходять до щиколоток. А щиколотки в Мілки — як льодяники, він би їх облизав.

— Привіт! — він простягає їй флешку й уважно дивиться на підлогу, повільно розв’язуючи черевики. Треба охолонути й тримати себе в руках. Але саме долоні в нього й палають. Він прийшов до неї дивитися фільм, ну, може, поцілувати її, потискати трохи. «І все, Діма, не більше», — наказує собі. З волею в нього проблем немає. Він уміє терпіти.

Але що там відбувається у фільмі, Дімка ніяк не може в’їхати. У нього в голові стукає, і в кімнаті задушливо — хоч вікно відчиняй. Він лежить, розвалившись упоперек Мілчиного ліжка, притуляючись потилицею до стіни. Бовтає ногою, посмикує вуха м’якому Міккі Маусу, поглядає то на Мілку, то в сіре зимове небо за вікном (та що ж так жарить у неї у квартирі, мов у печі), і фільм ніби нічого, але занадто каламутний, з претензією. Дімі таке на один раз. Обгортка шоколадки — офігіти, а всередині — гівно.

Мілка нічого не помічає. Вона дивиться фільм, коментує. Тільки останні хвилин п’ятнадцять сидить тихенько, дихати їй теж стає важче. У Діми повіки важчають від крові, що пульсує в голові. Він відчуває, що момент наближається.

Як вона погойдується, совається на своєму п’ятачку ліжка, поглядає в його бік, дихає через привідкритий рот. Він уже розрізняє пушок волосинок у неї під носом, стежить, як вона язиком проводить по ніжній губі, кутки рота у неї вологі. Дімі здається, що крізь акторський гомін у фільмі він чує її дихання.

І ось її пальчики ковзають темним ворсом. Він їх накриває долонею. Міла повертає до нього голову, їхні очі зустрічаються. Він ледве ворухнувся — лопатки зручніше влаштував на подушці. Це вона кидається до нього, обхоплює шию, і вони боляче стикаються носами.

— Вибач, — шепоче Мілка, а відповісти він не встигає, бо відчуває її язик, а на його краєчку наче дрібні намистинки. Його дурманять запахи: її квіткові парфуми, ледь спітніла шкіра за час, поки вона поспішала до школи, знімала й надягала куртку, бігла з їдальні на наступний урок.

Мілка забуває про все. У неї вимикаються запобіжники — вона рухається й дихає, стогне, наче вони давно злилися в слизькій від крапельок поту єдності, як зливаються дорослі люди, що знають один одного сто років у тому найблаженнішому сенсі.

Дімка ледве втримується, щоб не запустити долоні їй під сорочку. Варто йому злетіти з гальм, усе обірветься, він знає. Одчайдушно хочеться, щоб її руки залишили його плечі й спину, ковзнули донизу, і через те, що цього не станеться ні сьогодні, ні завтра і невідомо, чи станеться взагалі, його ноги тяжчають, якорем тонуть у ліжку, і він під цією вагою, яку контролювати не може, стискає Мілку сильніше й сильніше. Ще трошки, і вона відчує в кімнаті щось зайве, темне й каламутне, як піщана колюча буря, що за мить знесе крихкий зв’язок між ними.

По тому, як вона рухається, як перестає його глибоко цілувати, як змінюється ритм її дихання — більше не рівний маятник лікарняного апарата, яким качають повітря в затерплі легені, правильний довгий вдих, чіткий видих, — Дімка розуміє, що в нього залишилося не більше хвилини до того, як метелика серцевого ритму замінить монотонна писклява лінія.

Він підбирається, гучно вдихає носом і грудьми притискає Мілку до ліжка. Для неї він кентавр,