Маркіян Камиш - Київ-86

Я біг аж доки не впав, зупинився кілометрів за півтора, хекав і роззирався навсібіч, хвилин двадцять торуючи хащі кущів, поки не переконався, що тигр мене не зауважив, рикаючи собі у своїх смугастих справах. А що ви від мене хочете? Я звичайна людина, зі страхами і слабкостями, і те, що я гуляю кинутим Містом, зовсім не робить мене кіборґом, не оцинковує серце і не наливає очі кров’ю. Заспокойтеся і дивіться своє порно — я такий самий боягуз, як і всі.

Зате у мене все Місто у схованках. Після того випадку з татуйованими жлобами, коли мене врятував резервний комплект спорядження і фляндр віскі, яке я дудлив, закутавшись у несамовито гарячий осінній спальник — щось змінилося. Я готував заначки, лишаючи їх по кілька в кожному районі. За рік я старанно розіклав Містом чотири комплекти одягу, взуття, їжі і купу аптечок.

Чотири, бо я ніколи не брав із собою більше трьох туриків: група з п'яти людей — це вже галасливий, неповороткий натовп. Я ніби готувався до ще однієї зустрічі з козлами, які роздягнуть і лишать серед хащів та сонцестопу. Та хоч як готуйся, хоч як грайся у сурвіаліста — чорний день завжди приходить з того боку, звідки його не чекаєш. І якщо придбаєш сталеві двері з антизламними замками, обов’язково хтось залізе у кватирку і витягне твій геймерський ноут.

Зрештою, у мене в аптечках тепер було все: порошки кровозупинні, американські знеболювальні, надувні шини і кілометри бинтів, якими можна викласти від готелю „Дніпро” до Радомишля білу доріжку. Як і більшість сурвіалістів-теоретиків сучасності — я не зауважив, що головне — це навички. Зараз я думав, що комусь вистачило би і того, що в нас було на руках, аби допомогти Наокі. Бігав Містом і думав: от чого бухий Толік, начитавшись іноземних форумів, все повторював, що зараз — епоха інтелектуального капіталізму і головну цінність мають унікальні навички, які не девальвують і у пошуках яких не треба бігати заброшками. Я тепер зрозумів, чого він так довго мені розказував про курси першої допомоги та їхню користь. А я перехиляв келих і повторював, що за п'ятнадцять років у мене з жодним туристом нічого не сталося. Досі.

Та зараз рана була стрьомна.

Я набрав чого тільки можна, вигрібав зі схованок аптечки і фляндри віскі, благословляв кожну цівку шаленої радості і тепла, яка падала в безодню моєї душі щораз, коли робив контрольний ковток, перед тим як побігти до наступної нички на помаранчевій цеглині GPS.

Треба бігти назад, треба повернутися, вивалити Ікумі всі ці медичні причандалля і сказати, що скоро за нами приїде таксі. Вона зрадіє шалено, а Наокі на те спідлоба дивитиметься, ніби все простіше і ми могли сюди заїхати, і це тупо якось виїхати з кинутого Міста в теплій Тойоті, заляпавши кров’ю салон. Це ніби зупиняє атракціон, ніби забирає в нього Terra Incognita, якою пересуваються тільки пішки, з конкістадорським мачете в руках, рубаючи ліани та розлякуючи заспаних змій.

Звісно, Наокі не сподобається новина про Толіка. Хоча, ризик пертися на машині гігантський і я навіть не знаю, як він на це погодився. І якщо моїм ендуро ще можна проїхати хащами, то йому доведеться вибирати биті шляхи. Капець.

Я спускався з Узвозу в бік Дніпра. Лимонні барви її бандани різали очі. Серед буйного зеленолистя пізнього літа додавали в зарості кислинки, яку складно з’їсти без цукру. На яку складно без цукру навіть дивитися.

Вона лишилася у чагарниках Андріївського відтоді, як ми втекли нагору і цілу ніч спілкувалися з духами, слухаючи сурми ранніх The Doors. Відтоді, як ми розхитували сапфірові панікадила під дахом, який поїхав до бісової матері, який поїхав і розігнався до цілком бобслейних швидкостей, який досі ганяє хребтом дракона на важких, іржавих санчатах і доганяється порошком сушених туманів, доганяється кокаїном серпанкових світанків над каламутними зеленями дніпровської води.

Бандана… за цей час речі японців стали маркерами, яскравими відбитками, ніби спека сприяє пам'яті. Клацання ніконів, її футболка з зеленим знаком радіації, жовта бандана — речі не відлипали від нас, стали нашою шкірою. Хіба вночі, коли ми трахалися в номері, то скидали шкіри на крісла, вкриті прозорим поліетиленом. У ці гарячі серпневі дні ми просто підходили до води, занурювали одяг у воду і вдягали на себе. Він висихав за три хвилини. Ночі пролітали миттєво. Дні тяглися нескінченно.

Бандана — це була частина її, органічне продовження, ніби волосся на голові або деінде, ніби нігті на руках і ногах. Бодай тому її варто забрати. Бандана пливла перед очима і перетворювалася на лимонний пиріг, перетворювалася на банан в моїй руці і навіть на шматок пальмового масла. Все це трохи тхнуло сюром і я почав підозрювати, що досі лежу на підлозі храму, а Оранта нависла наді мною і розмахує руками, пробує привести до тями, дзвонить комусь, світить мені ліхтариком в очі і ця дама страшно стурбована. Може, ми досі, пережахані та несамовито упороті, валяємось у храмі, а над нами, у світлі яскравих променів, які пробиваються крізь вікна і падають на фрески, літають бджоли, сови і навіть дракони з кості та криці?

Я повернуся за чотири години, віддав бандану, розказав про Толіка, травив про тигра, тривожно зиркав на рану, інколи фотографував Наокі з різних ракурсів, на мугиках питав у Ікумі, які її прогнози, не розумів відповідей, метався зі сторони в сторону, шумів і дивувався, як за нами досі ніхто не приперся, чи може таки я застрелив у темряві біля готелю ще когось і до цих козлів нарешті дійшло, що просто так нічого не буває, що іноді краще попуститися, зваливши по-тихому.

Я знов розігрівав тушняк, сидів по-турецьки біля пальнички, ніби султан, який вперше збирається скуштувати привезену з Ємену каву. Я чекав Толіка і пускав кільця диму, тягнучи кемел за кемелом, щораз виходив, прислухався до співів птахів і серед їхніх криків намагався почути далекий автогул.

Чорт, ну його нахуй, п’ять тисяч не такі вже великі гроші, аби на таке підписуватися, аби стрілятися з мародерами, аби ручкатися