Маркіян Камиш - Київ-86

і задобрили молоду паросль, яка росте і росте, незважаючи на бетон. Не зважаючи ні на що дерева проростають у квартирах висотних будинків, болота підповзають до порта, вони пожирають його, а комарі рояться у півзатонулих кораблях, дзиґотять над вухом і навівають летарґічний сон.

Мені треба провітритись. Я весь у крові, весь у криках, весь у липких слинах життя і вся пилюка закинутого липне зараз до мене. Я залишив японців самих і вийшов до безкраїх плес величної ріки. Так само, як і завжди — мертвими щупальцями спадали ванти мостів у сарґаси Дніпра, дмухали вітри і лущили потроху іржаву сипучку з дебаркадерів і Ракет, які вже занурилися під воду, та потонути не встигли. Про них усі забули. Навіть не здали на метал.

Сів перепочити, перед тим як бігти і шукати зв’язок. Бухнувся на східці і зрозумів, як складно буде встати. Так близько до води і так далеко вона веде у тьмяні болота Сходу. Так затягує і так по-змовницьки пропонує вирішити всі проблеми, просто занурившись трохи надовше, ніж людина може жити без повітря. Я довго втичив у ранкові тумани, довго вкладав крики чайок над головою у візерунки пісень і затуляв ними ті частини, де фрески річвокзалу вже осипалися.

Я довго чекав на корабель. Може навіть не лайнер. Можна просто баржу з піском, хай забере мене звідси подалі, хай завезе в якісь Черкаси, очі б мої цього всього не бачили. Я задрімав навіть, після зависань на драбинах, після безсонних ночей на даху, після віскі. Задрімав трохи і бачив сни — Дніпром пливли один за одним океанічні контейнеровози з ящиками заморожених пакистанських сердець та жовтолицими мігрантами в трюмах. Вони так довго висіли на горизонті, такі здоровенні, що навіть у ранковому тумані втопитися не могли.

Взяв радіальний рюкзак, вручив Ікумі пістолет і наказав чекати. Я бачив страх в її очах, але вірив — вона стрельне у будь-кого, жахне поза сумнівом. Лишиться мовчазним і заплаканим сторожем облуплених фресок, іржавих дебаркадерів і підстреленого друга, аж поки не повернуся я.

Дурниці це все, я нічого окрім сліз там не бачив. Вона ридала, ніби з очей витікали весінні розливи малих київських рік, ніби дамбу таки прорвало і Дніпро затис все навколо у хижі обійми каламутної води.

Я сказав, що буду за шість годин і пішов. Буду за три. Так вона не встигне захвилюватися.

Як вийти на контакт з людьми? Як ухопити рятівну паличку зв'язку у Місті, яке відселили до того, як з’явилися смартфони? Треба знати місця, треба знати правильні дахи і стояти на них під правильним кутом, дивлячись у правильний бік, читаючи правильну молитву, трохи схиливши голову, сподіваючись на диво. Підносячи блакитний телефон до ясного, вранішнього неба.

Зв’язок можна впіймати — на дамбі є люди і вежа зв’язку є. Як і біля КП всередині Зони. Але в Місті того не зробиш — якщо не знати, звідки ловити. Толік часто говорив про супутниковий телефон, той коштував як крило Боїнга, тому я постійно жлобився, постійно говорив, що за ці роки зі мною там майже нічого поганого не сталося, а коли і сталося, то супутниковий телефон не знадобився, і я щораз посилав Толіка подалі, а тепер от бігав годину з даху на дах, гасав, пробуючи схопити рятівну паличку зв'язку.

Ніколи не знаєш, з якого боку до тебе підкотить свої здоровенні яйця лихо, і про все подбати просто неможливо. Я і так влаштував нички по всьому Місту. Я не винен, що його підстрелили. Не винен. Не винен.

От і бігав, повторюючи. Нажаханий бігав, розуміючи — нам всім вафлі. Аж поки не ухопив зв’язок, щоправда для цього довелося бігти аж на площу Хмельницького і знову лізти в Софію — у дзвіниці, якщо висунутися, ніби палиш на балконі, зв’язок завжди був.

Я дістав блакитний телефон. Толік, витягай нас звідси. Чорт, просто витягни. Я не знаю, куди я зараз дійду. Я не втомлений і жрачки нам вистачить, але я не зможу. Толік, як друга прошу. Забери. Я далі просто не дійду. І вона теж. Про нього я взагалі мовчу.

Я благав його приїхати, хоч знав, яке це пекло, вислухав волання, тонни матів і отак картинно скривився, трохи відсунувши слухавку від вуха, демонструючи привидам і духам густих міських чагарів, що лемент співрозмовника мені не до шмиги. Він сказав, що буде за шість годин. Йому треба повернутись у сонний Радомишль, завести свою Тойоту і, ризикуючи отримати термін або й кулю — приїхати сюди на машині, обминаючи засади і патрулі.

Мені треба до аптечки, а я не знав, яка саме зі схованок потрібна. Я давно у них заплутався, ніби білочка, яка постійно приникує горіхи і вічно забуває, де. З Толіком ми тільки домовились про Річковий вокзал, і щойно я поклав слухавку, щойно вийшов на площу до ЛАЗів, щойно глянув у помаранчеву цеглину свого GPS, вишукуючи відмітки заначок, вишукуючи аптечки з кілометрами бинтів і зібрався хутко оббігти ті що поблизу… аж рикнуло. Ніби всі тельбухи на землю гепнули. Холодним вітром жаху і завірюхами відчаю по мені влупило. Ось ти де — киця. Ось ми і зустрілися. Жаль, я без друзів зараз, вони так хотіли тебе зафоткати. У такі моменти стискаєшся в підшипник, яким в дитинстві стріляв з рогатки по полохливих птахах, які втичили, ухопившись лапками за електродроти.

Цей рик неможливо ані з чим сплутати. Якщо ви колись вночі гуляли зоопарком, якщо колись перелазили через паркан і шарилися біля кліток зі звіриною, — ви мене зрозумієте. Мені навіть дивно, що цього разу все, чого я боявся, так щільно на нас навалюється. Все, що переслідувало мене у кошмарах протягом років, коли я ходив сюди, падає на мою русяву голову одне за одним. Я боюся — і цього не приховую.

Не сказати, що тигр був аж зовсім близько, та цього разу набагато ближче, ніж коли ми з японцями заходили в Місто, хоча і не впритул, коли лазив біля моєї Honda, коли він обнюхував, терся зубами і випускав свої підхвістні амбри, і навіть ставав лапами на сидіння. В