Богоміл Райнов - Пан Ніхто

— Ого, яка програма! Невже ти сам її склав? Сподіваюся, додому ти прийдеш сам?

— Звичайно. Тут зовсім інше, ніж ти гадаєш…

— Це мене не обходить. Гаразд. Твою адресу я знаю. І взагалі я зумію тебе розшукати.

Вона допиває рікар, гасить сигарету і підводиться. І вчасно: на розі вже з'являється Ліда. Та я така пропаща людина, що дивлюся не стільки на Ліду, скільки на струнку постать в елегантному сірому костюмі, що віддаляється.

— Давно чекаєте? — запитує дівчина, сідаючи на місце Франсуаз.

— Давно, але не через вас. Умисне прийшов раніше, щоб трохи побути на повітрі…

— Знайшли, де дихати… — кривиться Ліда. — Відколи я тут, в мене від бензину не перестає боліти голова.

— Звикнете, — заспокоюю її. — Тобто звикнете до головного болю. Що питимете?

— Те ж, що й ви. Замовляю ще дві порції рікара.

— Ви вже знайшли собі якесь товариство? — цікавлюсь.

— Де б я його знайшла? Єдина моя компанія — Мері Лямур.

— А Кралев?

— Не нагадуйте мені про нього.

— Невже встигли посваритися?

— Ми не сварилися. Просто я не терплю його. Розумієте, є люди, яких я не терплю. Він саме з таких. Коли його бачу, в мене мурашки по спині бігають.

— Раджу: не кажіть йому про це. Кралев — небезпечна людина. Отже, ви знайшли спільну мову лише з Мері Лямур?

— В тім-то й біда, що з нею не зовсім певно.

— Чому? Від неї у вас по спині теж бігають мурашки?

— Вона не така неприємна. Хоч, як на мене, надто цинічна.

— Лається чи…

— Лається вона рідко. Але в неї цинічні погляди на життя.

— А в кого вони інші? Всі ставляться до життя однаково, тільки одні приховують це, а інші — відвертіші.

— Неправда! — заперечує вона, і в її голосі звучить уже знайома мені дратівлива нотка.

Я не відповідаю, бо гарсон саме ставить на стіл питво. Кидаю в нього лід, а дівчині доливаю трохи води.

— Як наша мастика[2], — каже дівчина, відпивши ковток. — тільки гірша.

— Як на чий смик.

— Гірша! — настоює Ліди.

— Гаразд, — мимрю я. — Для вас — гірша, для мене — краща. Як кому.

— І сигарети в них гірші, — каже дівчина, пригощаючись з моєї пачки.

— То не куріть.

— Мене аж сіпає, коли я бачу, як наші болгари силкуються бути схожими на французів. Навіть батько надягнув короткого плаща й капелюха, наче двадцятирічний хлопчисько.

— Того дня ви теж мали далеко не вишуканий вигляд, — нагадую я. — Але сьогодні ви набагато пристойніша.

На ній дешевенька поплінова сукня, напевно, куплена ще тоді в «монопрі», — в сірі й білі лінії, але без претензії на кричущість. І оскільки Ліда непогано скроєна, сукня досить-таки терпима.

— Я це зробила не заради вас, — ущипливо завважує вона.

— Я цього й не думав.

Вона, звичайно, бреше. А я вдаю, що вірю їй. Вуста ледь підфарбовані, а чорні й фіолетові тіні під очима зникли зовсім. Отже, вона зважає на мої поради.

— Що ми робитимемо сьогодні? — запитує Ліда, дивлячись з-за плеча на людський глум.

Нашвидку знайомлю її з програмою вечора, коротко характеризуючи заклади, в яких збираємось побувати.

— Ви вирішили взяти реванш за той вечір…

— Ні, просто маю трохи більше грошей.

— Тут усі говорять тільки про гроші. Жах!

— А хіба десь говорять про інше?

— Але ж треба знати якусь міру.

— Така вже наша професія, — відповідаю. — Ми бізнесмени.

— А я вважала, що ви боретесь за якісь ідеї.

— Ідеї? Які ідеї?

— Це вам краще знати. Адже ви працюєте в емігрантському Центрі.

— А ви були там?

— Так, позавчора. Ходила по батька.

— І звернули увагу на вивіску біля дверей?

— «ІМПЕКС» або щось таке.

— Правильно. В цьому й полягає наша робота: ми експортуємо диверсантів, а імпортуємо секретні дані. Імпорт-експорт. Торгівля.

— Ви жахлива людина.

— Не більше за вашого батька. Тільки, на відміну від нього, не базікаю про національні ідеали.

— У цинізмі ви перевершуєте Мері Лямур.

— Дуже приємно почути це од вас. Вип'ємо ще?

— Дякую, не люблю мастики. Надто ж такої… А чи не краще нам без сварки розійтися по домівках?

Незважаючи на таку багату програму, вона чомусь сьогодні трохи засмучена.

— Не поспішайте, — кажу я. — Попереду нас чекає приємний вечір.

________

Приємний вечір завершується. А сказати точніше, ми поринаємо в синьо-рожевій напівтемряві «Крейзі Хорс салону». Програма давно скінчилася, і ми кружляємо на маленькому дансингу в ритмі старовинного танго.

— Виявляється, при бажанні ви можете бути й приємним… — каже Ліда, дивлячись на мене великими карими очима.

— Не з усіма.

— А я й не кажу, що з усіма, — значуще додає вона.

Вечір минув чудово. Кінофільм — якась драма про велике кохання — Ліді сподобався. Номери з роздяганням у кабаре в міру чергувалися з гумористичними скетчами, крім того, артистки були добре загримовані й гарні, як ляльки. Взагалі кінець вечора вийшов набагато цікавішим, ніж початок.

— Мені здається, я якось змирилася б з тутешнім життям, коли б поруч була справді близька мені людина, — знову починає Ліда, покірно дозволяючи водити себе в ритмі танго.

— Маєте батька.

— Я сказала: справді близька людина.

— Розумію. Те, чого ви прагнете, шукає і не знаходить цілий світ. Париж — це великий ярмарок. Як тільки ви звикнетесь із думкою, що треба продавати себе, життя відразу ж стане легшим і стерпнішим.

— Облиште свій цинізм. Не псуйте мені цей чудовий вечір.

— Гаразд, гаразд, — кажу я і міцніше пригортаю її, відчуваючи її тіло під простенькою попліновою сукнею, яка, на щастя, не дуже впадає у вічі в напівмороці.

Танок закінчується, і ми повертаємось до столика.

— Ще одне віскі?

— Мерсі. Краще чогось прохолоджуючого.

— Два шведських! — кидаю я гарсонові, що саме проходить.

— І одне шотландське! — чую позад себе м'який жіночий голос.

Озираюся. Біля столика стоїть Франсуаз у блідо-рожевій мереживній сукні. Яка жінка! Їй все личить! Але зараз вона не справляє на мене враження. А точніше, вона псує мені настрій.

— Що ж ти навіть не запросиш сісти? — питає Франсуаз. — Чи, може, забув, що призначив мені побачення?

— Завтра ввечері, — уточнюю я, кидаючи на неї убивчий погляд.

— Сьогодні ввечері, а не завтра, — наполягає Франсуаз, беручи стільця й улаштовуючись за нашим столиком. — Надмірні зв'язки, мій любий Емілю, призводять до хаосу в особистому житті. Я казала тобі не раз і не два.

Вона позирає на Ліду, вірніше на її жалюгідну поплінову сукню, з таким презирством, як це вміють тільки жінки, і додає:

— Ти все сам переплутав, але не гарячкуй! Познайом