Богоміл Райнов - Пан Ніхто

Я знайомлю їх, з жахом помічаючи, що Ліда ось-ось розплачеться.

— Ви, здається, трохи засмучені, — зауважує Франсуаз, знову дивлячись на неї. — Він цього не заслуговує. Робіть, як я: не сприймайте його серйозно, і все буде гаразд.

Гарсон приносить напої й відходить.

— Я вважаю, що нам пора вже йти, — шепоче Ліда, ледве стримуючи сльози.

— Я проведу тебе, — кажу я.

— Ми разом проведемо її, — поправляє Франсуаз. — Хоч мені сьогодні страшенно хотілося потанцювати. — Вона відпиває віскі і знову повертається до Ліди: — Не хвилюйтесь, ми вас підвеземо. Моя машина надворі. Зачекайте, я лише переведу дух і викурю сигарету.

— Ти влаштовуйся позаду, — наказує мені чорнокоса, коли незабаром виходимо й сідаємо в її новий «сітроен».

Я скоряюсь, і, поки автомобіль мчить нічними вулицями Парижа, неуважливо дивлюся на розкішну високу зачіску Франсуаз, і ледве стримуюсь, щоб не схопити її за неї і добряче поскубти. Ліда сидить поруч неї, мов нежива.

Машина зупиняється на вулиці Прованс, я виходжу провести дівчину, але вона шепоче мені, навіть незлобиво, якось зовсім байдуже:

— Ідіть собі. Не хочу вас бачити.

Чекаю, поки вона заходить у вестибюль, і повертаюся в «сітроен».

— Франсуаз, ти справжнє чудовисько! — кажу я, поки вона стрімко зриває машину з місця.

— Облиш ці любовні освідчення, — перебиває вона мене. — Я просто дбаю про справи. На противагу тобі.

— Це не має нічого спільного з нашою справою.

— Навпаки, це частка справи. Інакше навіщо б я все це робила? Завдяки маленькому скандалові наш зв'язок раптом набув розголосу, і це буде нам чудовим прикриттям.

Вона веде машину швидко і спритно, уважно дивлячись поперед себе. Та це не заважає їй дивитися й на мене.

— А ти наче й справді зажурився? — несподівано каже вона.

— А ти й не здогадувалась, що людина може мати і якісь людські почуття?

— Тільки не людина нашої професії, — заперечує Франсуаз. І потім сухо додає: — Тобі цієї ж ночі треба ознайомитися з інструкціями. Завтра починаєш діяти.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

І ось нарешті сонце не заімлене, а яскраве й тепле. Вже й пора, якщо взяти до уваги, що надворі травень. Я не фермер, і для мене погода не має особливого значення, та навіть найгірша робота приємніша, коли світить сонце.

Сонце бачиш лише по дорозі до Центру. В самому ж Центрі довідатись про погоду можна хіба з газет: тут завжди похмуро й темно, як зимового дня. У моїй кімнаті постійно горить настільна лампа. Навіть не піднімаю на вікні запилені важкі оксамитові штори, все одно не повидніє.

Мій стіл захаращений коректурою наступного номера журналу. Останні правки. Через три-чотири дні журнал іде до друку, а ще за кілька днів побачить світ. Того дня, коли перший примірник з запахом друкарської фарби покладуть на стіл Димова, мене звільнять з роботи. Так домовилися. Через те ніхто мною не цікавиться, навіть Кралев не звертає на мене уваги.

Нашвидку переглядаю коректуру, потім відношу в сусідню кімнату Милкові. Завжди мовчазний Милко, на мій подив, досить жваво розмовляє з Лідою. Щоправда, говорить Ліда, але він слухає її з видимою увагою. Знову ж таки, на мій превеликий подив, зауважую, що вони розмовляють на «ти», хоч ми з нею лишаємося все ще на «ви» і то не розмовляємо, а тільки обмінюємось холодними кивками.

Милко уриває розмову з Лідою, щоб вислухати вказівки щодо шрифтів заголовків, а вона тим часом байдуже дивиться у вікно, де нічого, крім сірих стін, не видно. Потім Милко береться гортати коректуру, перевіряючи, чи багато правок, а я сідаю за стіл Тоні й перечитую надрукований на обкладинці зміст. Ліда відривається від вікна і знову підходить до Милка. Оскільки той поринув у коректуру, вона бере кілька сторінок і недбало перегортає їх.

— Це ти сотворив ці перли? — запитує вона Милка, показуючи на передовицю.

Милко дивиться на текст, заперечливо хитає головою і знову схиляється над столом.

— То, певно, ви автор? — запитує Ліда, неприязно зиркаючи на мене.

Це перші слова, які вона зволила сказати після того нещасливого вечора.

— Автора немає, — відповідаю я. — Більшість матеріалів не підписуємо, а якщо й підписуємо, то, як правило, вигаданими прізвищами.

— Гаразд, але ж хтось написав цю дурницю, — наполягає дівчина.

— Чому дурницю?

— Тому що це суцільна вигадка. Виходить, у Болгарії люди мруть з голоду, а міліція з автоматами на кожному розі полює на мирних громадян.

— Вважайте, що це пропаганда, — примирливо кажу я.

— Не пропаганда, а паскудна брехня! — вигукує Ліда, роздратована моїм спокійним тоном.

— Скажете своєму батькові! — відповідаю я.

— І скажу! Ніколи не думала, що ваш Центр — кубло брехунів!

— Ш-ш! — застерігає Милко.

— Нічого на мене шикати! — скипає Ліда. — Я не боюся — нехай чують!

— Ваш героїзм похвальний, — спокійно зауважую я. — Але ми на роботі…

— На роботі!.. Розплескуєте помиї довкола себе… Ось ваша робота!

Дівчина хапає зі столу свою сумку, кидається до виходу й грюкає дверима. Милко якийсь час дивиться їй услід, та раптом дзвонить телефон, і він знімає трубку.

— Так, це я… Гаразд, тобі нема чого приходити, я сам занесу коректуру… Ні, по чарці іншим разом… Так, сам… Якщо це так важливо… Бути на Сен-Мартен?.. О сьомій? Гаразд, якщо це так важливо…

Він кладе трубку, кидає погляд на двері, немов чекає, що там знову з'явиться Ліда, і тоді звертається до мене:

— Навіщо дратуєш дівчину?

В цю мить я думаю не стільки про Ліду, як про несамохіть почуту розмову, і тому механічно відповідаю:

— А чого це я її дратую?

— Ти міг би сказати їй: стаття не моя і не твоя, її написали інші.

— Чого це я повинен давати їй пояснення?

— Отже, дратуєш її.

— Знаєш що, Милку: мене такі істерії анітрохи не хвилюють. Хіба гроші, на які батько її вдягає, не з Центру? Хіба франки, за які ми пригощаємо її, не з Центру? То чому вона видає себе за ягня? Якщо вона така чесна, нехай вимітається геть, а не читає тут нотації. Мені вже остогидли повчання.

Милко задумливо дивиться на мене, але змовчує. Сьогодні він уже стільки наговорився, що, мабуть, два тижні не розтулятиме рота. Він схиляється над коректурою. Потім несподівано підводить очі і мовить, мовби сам собі:

— Нещасна вона дівчина.

Ач, який мовчун.

________

Я виходжу з Центру, як завжди, о дванадцятій, але не йду до кав'ярні «У болгарина», бо надворі яскраво світить сонце і до того ж мене запросила на обід