Юліан Семенов - Прес-центр

я змушений увімкнути диктофон і попросити вас повторити розмову з містером Граціо ще раз.

— Будь ласка… «Добрий вечір, дорога…» Ні, ні, ми ніколи не були близькими, — немов угадавши можливе запитання Шора, поспішила запевнити жінка, — просто пан Граціо був ввічливий з тими, кому вірив і з ким довго працював… «Чи не могли б ви завтра першим рейсом вилетіти до мене, вас зустрінуть в аеропорту. Якщо ви захочете орендувати в «авісі» машину, рахунок буде, звичайно, оплачено; прилітають люди з-за океану, намічається складна робота, будь ласка, виручіть мене…» От і все.

— А що ви йому відповіли?

— Сказала, що зараз же замовлю квиток і прилечу першим рейсом; на всякий випадок, я попросила, нехай концерн вишле машину; гадаю, що за кермом буде Франц, я пам’ятаю його «ягуар»…

— Ясно… Дякую, фрау Дорн, я вимикаю запис… Розкажіть, будь ласка, коли ви почали працювати з Граціо?

— Давно, інспекторе… Років сім тому.

— Як ви до нього потрапили?

— Я прийшла по оголошенню… Витримала конкурсний екзамен і почала працювати в його банківській групі… Знаю італійську й англійську, вивчила французьку… Якось довелося стенографувати засідання спостережної ради, на якому були представники італійських та американських фірм… Пану Граціо сподобалась моя італійська, відтоді я часто з ним працювала…

— Ви стенографували всі важливі наради?

— Так. Особливо коли збиралися представники різномовних країн…

— Пан Граціо запрошував вас коли-небудь на вечерю?

— Тільки з компанією.

— Ви знали його близьких друзів?

— Як вам сказати… По-моєму, близьких друзів у нього не було, інспекторе. Я знаю, що він їздив відпочивати — днів на п’ять, не більше — на свою яхту в Палермо… Там ніхто не бував з його службовців… Він ставився до всіх добре, приязно. Ні, я не знаю його близьких друзів.

— А які в нього були стосунки з панами Бланко та Уфером?

— Це його… Як би сказати… Я не впевнена, чи були вони його компаньйонами, та, мені здається, він довіряв цим людям і робив з ними серйозний бізнес.

— Який?

— Пан Граціо ніколи й нікому не розповідав про свій бізнес, інспекторе, це не прийнято.

— Ви добре знайомі з цими людьми?

— Ні. Поверхово.

— Ви добре ставились до покійного?

— Дуже.

— Чи не хочете ви допомогти мені встановити істину?

Жінка знову закурила; пальці її вже не тремтіли, але обличчя було бліде, очі тривожні.

— Я згодна допомагати в усьому, інспекторе.

— Мене цікавить будь-яка деталь, будь-яке міркування про те, що сталося… Може, вас гнітить щось, ви підозрюєте когось?

— Ні.

— Ви вважаєте, що в Граціо були справжні причини для самогубства?

— У кожної людини є своя таємниця.

— Ви не помічали якихось аномалій у його поведінці за останні тижні чи місяці?

Жінка похитала головою.

— Вчора по телефону ви говорили: все, що сталося, — це страшно, це неможливо, він так любив життя і таке інше… Пан Граціо був людиною настрою?

— Ні, він був людиною діла, там настрої неможливі…

— Чому пан Граціо міг зважитися на такий жахливий крок, фрау Дорн?

— Я не знаю…

— Скажіть, будь ласка, на останніх засіданнях вашої спостережної ради не було тривожних сигналів про близьке банкротство?

— Якби ці розмови й були, то я не відповіла б вам, інспекторе, бо підписала зобов’язання не розкривати таємниці концерну протягом десяти років після закінчення роботи…

— Я розумію вас, фрау Дорн… Коли ви розмовляли з паном Граціо перед його останнім телефонним дзвінком?..

— Це було… Мені здається, днів вісім тому… Він дзвонив з…

— Звідки?

— З Гаривасу…

— І що ж?

— Продиктував пам’ятку…

— Це секрет?

— Думаю, ні… Про подробиці я вам не говоритиму, але стосувалася ця пам’ятка — тільки для членів спостережної ради — енергопроекту для Гаривасу…

— В ній не було нічого тривожного? Пробачте, але я змушений поставити запитання саме так, фрау Дорн.

— Ні, — трохи подумавши, відповіла жінка. — Я сказала б…

— Що? — подався вперед Шор. — Що ви хотіли б сказати?

— Я сказала б, що тон пам’ятки був цілком… оптимістичний…

— Ви можете припустити, що штовхнуло пана Граціо на самогубство?

— У кожної людини є своя таємниця… Я вже сказала…

Шор відкинувся на спинку крісла, кинув під язик м’ятну таблетку, потягся і, натиснувши на одну з кнопок селектора, запитав:

— Як там з розшифровкою запису розмови? Готова?

— Так, — відповіли йому.

— Дуже добре. Почитайте мені, будь ласка…

— Але ж…

— Ні, вона не почує, я переведу розмову на трубку, читайте.

Він не дивився на жінку, він дививсь у вікно, де її відображення було чітким; і зразу ж помітив, як вона простягла руку до сумки й нервово закурила.

Шор сидів, немов закам’янілий, тільки розплющував і заплющував очі, іноді обличчя його перекошувала гримаса…

Через кілька довгих томливих хвилин він сказав:

— Спасибі, Папіньйон, молодець.

Поклавши трубку, Шор обернувся до фрау Дорн і посміхнувся, не розтуляючи рота.

— Ви все зрозуміли?

— Ні-і…

— Фрау Дорн, ви багато читаєте, у вас дома чудова бібліотека, в ній здебільшого детективна література, не треба брехати мені… Оскільки я не дуже вірю в самогубство вашого боса — кажу вам про це відверто, ви не маєте права передавати мої слова будь-кому, — мені довелося взяти під опіку й контроль усіх тих, хто був близький до Граціо… Від гріха… У ваших же, до речі, інтересах… Якщо Граціо справді вбили, то й вас шльопнуть, як муху… Ясно?! Про що ви говорили з тим чоловіком, який подзвонив вам у готель о дев’ятій і прийшов о десятій вечора? Я хочу, щоб ви це сказали на диктофон, бо інакше я спрямую записану моїм помічником розмову з цим чоловіком проти вас! Ви приховуєте правду від слідства! Отже, ви покриваєте тих, хто винен у загибелі Граціо! Ну, починайте!

— Я не знаю цього чоловіка… Я не знаю, я нічого не розумію, — жінка заплакала. — Тим більше, що вам уже все відомо…

— Повторюю, я не хочу вас ославити… Одне — ви самі розповіли мені все і зовсім інше, коли я викличу вас у суд як людину, котра приховує правду! Говоріть, фрау Дорн, можете говорити так, як вам зручно сказати, я маю право подати слідству запис, а можу й не подавати, просто передати ваші скориговані показання.

— Я не знаю цього чоловіка, — повторила жінка, — він подзвонив і сказав, що йому конче потрібно побачитися зі мною за дорученням пана Раффа…

— Хто це?

— Мій колишній шеф.

— Де він?

— Він віце-президент філіалу «Кемікл продакшнз» у Франкфурті.

— Далі…

— Рафф ніколи не став би турбувати мене марно… Значить, щось трапилося…

— Продовжуйте…

— Цей пан відрекомендувався його новим помічником; сказав, що звуть його містер Вакс… Говорив,