Ден Браун - Код да Вінчі

не розумієте! Якщо ви зараз додзвонитесь до свого посольства, вам скажуть здатися Фашу. І обіцятимуть, що по своїх дипломатичних каналах забезпечать вам справедливий суд.

Вона глянула на ряд розкішних вітрин на Єлисейських Полях.

— Скільки у вас готівки?

Ленґдон перевірив свій гаманець.

— Сто доларів. Кілька євро. А що?

— Решта на кредитній картці?

— Звичайно.

Очі Софі знову зосередились на дзеркалі заднього огляду.

— На якийсь час ми втекли від них, — сказала вона, — але не протримаємося на свободі й п’яти хвилин, якщо лишимося в цій машині.

Вона зупинилась, а потім твердо й рішуче погнала свій «смарт» в об’їзд.

— Довіртесь мені.

Ленґдон не відповів. Він весь цей вечір комусь довіряв, і що з того? Відсунувши рукав піджака, він глянув на годинник — то був ексклюзивний ручний годинник з Міккі-Маусом, який батьки подарували йому на десятиріччя. Хоча підлітковий дизайн годинника нерідко провокував здивовані погляди, Ленґдон не купував собі іншого. Персонаж Діснея став його першим провідником у світ магічного, і Міккі ніби весь час спонукав його не старіти душею. Одначе цієї миті стрілки Міккі були розміщені під дивним кутом і показували дивний час: 2:51 ранку.

— Цікавий годинник, — сказала Софі.

— Довга історія, — відповів він, затуляючи його рукавом.

— Можу собі уявити, так воно і є, — вона швидко всміхнулася йому і зробила крутий віраж, стрімко віддаляючись від центру міста. Вони залишили позаду дипломатичні квартали і їхали помітно похмурішими промисловими районами. За мить Ленґдон зрозумів, куди вони потрапили.

Залізничний вокзал Сен-Лазар.

У Європі вокзали ніколи не сплять. І навіть о цій порі з півдесятка таксі нудилося біля центрального входу. Там же продавали сендвічі й мінеральну воду, і неохайні хлопці з рюкзаками за спинами, протираючи очі, озирались навкруги, ніби намагалися згадати, в яке місто вони щойно потрапили. Софі втиснулася між таксі й припаркувалась. Ленґдон не встиг спитати її, що буде далі, а вона вже вилізла з машини й почала спілкуватися з водієм таксі.

Коли Ленґдон вийшов, то побачив, як Софі дає таксистові велику суму готівки. Водій кивнув, потім, на подив Ленґдона, від’їхав без них.

— Що це означає? — спитав Ленґдон, стаючи поряд із Софі на бордюр, коли таксі зникло. А Софі вже прямувала до будівлі вокзалу.

— Ходімо. Ми беремо два квитки на потяг з Парижа.

Розділ 28

Маленький скромний чорний «фіат» віз єпископа Арінґаросу з Римського аеропорту. Підібравши сутану, Арінґароса заліз на заднє сидіння. Попереду була подорож в Кастель-Гандольфо. Таку саму подорож він здійснив п’ять місяців тому.

«Торішня подорож у Рим, — зітхнув він. — Найдовша ніч у моєму житті».

П’ять місяців тому зателефонували з Ватикану й зажадали, щоб Арінґароса негайно прибув до Рима, і при тому не дали жодних пояснень. У нього не було іншого вибору, окрім як прийняти запрошення, хоча й неохоче — Арінґароса, як і багато хто з консервативного духовенства, не дуже добре ставився до безпрецедентного лібералізму нового папи, який у перший же рік, як посів престол, оголосив, що папська місія полягає в тому, щоб «оновити доктрину Ватикану й осучаснити католицизм у третьому тисячолітті».

Арінґароса боявся, що ця людина настільки сповнена гордині, що вважає, ніби може переписати Божі заповіді, аби прихилити до себе тих, для кого вимоги істинного католицтва стали в сучасному світі занадто незручними — те, з чим Арінґароса не погоджувався. «Людям потрібна чітка структура і директиви від церкви», — наполягав він. І використовував увесь свій вплив, точніше всі масштаби «Opus Dei», щоб переконати папу та його радників іти іншим курсом.

У ту ніч, кілька місяців тому, Арінґароса був здивований, коли з’ясувалося, що його везуть не до Ватикану, а звивистою гірською дорогою на схід.

— Куди ми їдемо? — спитав він водія.

— Альбанські гори, — відповів чоловік, — зустріч з вами призначено в Кастель-Гандольфо.

«Літня резиденція папи?» Арінґароса там ніколи не був і не мав бажання побувати. Цитадель шістнадцятого століття слугувала не лише літнім домом: там розміщувалась Specola Vaticana, Ватиканська обсерваторія, одна з найкращих астрономічних обсерваторій у Європі. Арінґаросі ніколи не подобалось бажання Ватикану загравати з наукою. Навіщо змішувати науку й віру?

Збудований на самій вершині скелі, замок вражав: чудовий приклад багаторівневої оборонної спруди, що гармонійно вписувалась у суворий пейзаж гірської місцевості. Арінґароса вважав, що Ватикан зіпсував будівлю, збудувавши два величезних приміщення для телескопів з алюмінієвими банями на дахах, і ця оновлена конструкція мала такий вигляд, наче гордий воїн натяг на себе відразу два святкових капелюхи. Коли єпископ вийшов з машини, йому назустріч поспішав молодий єзуїт:

— Єпископе, вітаю вас! Я отець Маньяно, астроном.

Арінґароса пробурчав привітання і пішов слідом у вестибюль замку — велике приміщення, оздоби якого поєднували і мистецтво епохи Відродження, і зображення на тему астрономії. Ідучи широкими мармуровими сходами, Арінґароса бачив ознаки того, що тут відбуваються наукові конференції, читаються лекції, наявна туристична інформація. Ватикан збожеволів, подумав він. Церква весь час втрачає свою силу.

Коридор на верхньому поверсі вів в одному напрямку, до величезних дубових дверей з латунною табличкою:

BIBLIOTECA ASTRONOMICA

Арінґароса чув про це місце, Астрономічну бібліотеку Ватикану, що, як говорили, налічувала понад двадцять п’ять тисяч томів, серед яких рідкісні праці філософів та науковців від п’ятнадцятого до вісімнадцятого століття, таких як Коперник, Галілей, Кеплер, Ньютон і Секкі. І нібито саме тут найбільш наближені до папи особи влаштовують приватні зустрічі… ті зустрічі, які вони вважають за краще не проводити в стінах Ватикану.

Коли єпископ Арінґароса підходив до дверей, він навіть уявити не міг, які шокуючі новини чекають його за тими дверима і який згубний ланцюг подій буде запущено в дію. Йдучи вже за годину з тієї зустрічі, він усвідомлював, які руйнівні наслідки матиме щойно почуте.

«Це було шість місяців тому! — подумав він. — Боже, допоможи нам!»

А тепер, за місяць до завершення, його раптом знову запрошують до Кастель-Гандольфо, і єпископ Арінґароса стискає кулаки, згадуючи першу зустріч. Йому так хочеться, щоб його мобільний телефон задзвонив і повідомив йому новини, яких він так потребує.

«Чому Учитель не зателефонував мені? Наріжний камінь уже має бути у Сайласа в руках».

Сайлас скулився на підлозі у спартанського вигляду кімнаті в будинку «Opus Dei» в Парижі, охоплений душевним болем.

Усе втрачено.

Брати брехали, помираючи, і не відкрили своєї таємниці. Тож виходить, що Сайлас убив не лише усіх чотирьох людей, які знали, де заховано наріжний камінь, а також і черницю. У нього не було сили звернутися до Вчителя й сповідатися.

Смерть сестри Сандрін дуже ускладнила справу. Єпископ Арінґароса