Влада Клімова - Не сестри і не брати, Влада Клімова

Не пам'ятаю, що казала, але чоловіки захопили ноші та кирки, а поліціянти приготували зброю. Заслані рашисти не встигли зорієнтуватись, як двері вилетіли, а вони опинилися в міцних руках правоохоронців. Орест лежав на підлозі, в калюжі крові та його вже оглядали свої.

– Ах, какая прыгучая сучка попалась! Ну, ничего, за тобой все-равно придут и здохнешь ты в страшных муках! Так нам обещали... – захрипів зігнутий вдвоє ворожий елемент, але його штовхнули й повели.

Тільки тепер я відчула, що нога на яку я приземлялася, страшенно болить.

– Перепрошую, здається я ногу потягнула. Будь ласка, допоможіть, – прошу міцного рятувальника.

– Звісно, чіпляйтеся за мене. Ви просто якась жінка-кішка. Це ж треба отак ризикувати! А якби там було щось гостре? І де тільки ці виродки взялись? – розмірковує чоловік, а я шкутильгаю та молюся, щоб Орест жив. Дуже вже велика під ним була калюжа крові.

– Скажіть, постраждалий живий? – запитую в лікарки, що накладає мені пов'язку.

– Коли забирали був живий, але до тями не приходив. То Ваш чоловік? – припускає медикиня.

– Ні, що Ви? Мій чоловік на фронті, а це колега. Дуже гарна людина. У нього вся родина загинула та він продовжує працювати, – щиро пояснюю їй.

– Нічого, ми народ живучий. Дасть Бог виживе колега. Ану вставайте, йти зможете? – пов’язка була тугенька й незручна та я не мала жодного права бути слабкою й додала:

– Дякую, до метро дошкандибаю. Обов’язково виживе! Цим тварюкам взагалі невтямки: з ким зв’язалися. Наші люди неймовірно стійкі й хоробрі. Знаєте, я впевнена, що спротив українців нікому не перемогти. Прощавайте, легкої Вам роботи!

Розділ 20. Сувенір

Доки я допхалася на масив, скалічена невдалим приземленням, нога неабияк набрякла. І коли з’явилася у дверях власного помешкання, то перелякала Аллу й дітей.

Ясно, що вигляд у мене був не дуже й вони кинулися лікувати всією родиною. Майже силоміць вклали на диван та почали готувати якісь компреси. Я дивилася, як Сергійко й Зоя, мов пташенята, заглядають до очей мами та виконують її розпорядження і мене давили сльози.

Звісно нога боліла, але я пам'ятала слова ворога і в голові поставали деякі підозри. Я не провидиця та коли вклалася у своїй кімнаті відпочивати, отримала прогнозований дзвінок.

– Слухаю Вас, пане майоре, – відповідаю працівникові держбезпеки. Ясно, що тих козлів повезли не до поліційного відділку.

– Як почуваєтеся, Вікторіє? – ввічливо запитує Голік.

– Дякую, нормально. Здогадуюся, що Ви в курсі подій на Василенка, – зітхаю та не приховую того, що каменем повисло на душі.

– Правильно, таких випадків по місту чимало. Ворожий елемент тиняється зі своїми хижими намірами й боротися з ними спільна справа всіх служб. Та, кажуть, Ви  сьогодні теж були на висоті?

– Ага! Тільки приземлилася невдало. Медики надали мені необхідну допомогу, але почуваюся калікою, – жаліюся людині, якій воно геть ні до чого.

– Співчуваю й сподіваюся на швидке одужання. Хотів запросити Вас до управління та вже не треба. Обидва злочинці пішли на співуче щиросердне й тих свідчень аж занадто. А ще з їх слів виходить, що Ви залишаєтеся в небезпеці. Спочатку я думав, що то ваші з Березою влучні репортажі були причиною нападу, але підтвердився особистий мотив, – наганяє мені ще більше суму він.

– Пане майоре, це Ви мені ввічливо натякаєте, щоб зникла з медіапростору й не додавала Вам головного болю? Тільки я не леді Гага й навіть не бухгалтер мафії, тому на охорону не зазіхаю. А що значить той особистий мотив, самі скажете чи мені здогадатись? – питаю дещо роздратовано.

– Я пам’ятаю, що Ви здогадлива. На жаль, Ваше викрадення було сплановане й замовник передбачуваний. І хоч сам громадянин Нєхлюдов в очі Вас не бачив, він вирішив зробити дружині подарунок. Знаєте, за багато років служби ніяк не звикну до дикунської ментальності горе-сусідів. Але ж затримані клянуться, що повинні були доставити Вас в Балашиху цілою й неушкодженою, як сувенір на день народження сестри...

– Я Вам сто разів казала: не рідня вона мені! – кричу нестримано. – Та наразі хоч зрозуміло, чому покидьки обіцяли, наче я помру в страшних муках. Отака в нас, пане майоре, сімейна драма.