Влада Клімова - Не сестри і не брати, Влада Клімова

– Ну привіт, хохляндська шалаво. Як, ремінці не тиснуть? – гидко посміхається він і я чую невиправний рашистський діалект та відповідаю:

– А ти розмовляєш тільки зі зв’язаними жінками?

– Ну, почему же только со связанными? Я умею играть з девченками в такие игры, что тебе бы понравились. Да мне приказано доставить невредимой. Вот беда! Я профессионал и приказы выполняю, – чесно зізнається тварюка, а мій мозок просто розривається від ненависті й він це бачить.

– Ты глазеночками-то не сверкай. Я ведь могу не выдержать да выколоть один. А заказчику скажу, что так и было, – обережно проводить він долонею навколо мого обличчя й це гидко.

– Де мій колега? І навіщо ви його хапали та били по голові, якщо вам потрібна лише я? – намагаюся тамувати лють і на диво спокійно спілкуюся з лайном, що топче мою землю.

– Для безопасности операции. Он нам вообще никаким боком. Просто не повезло чувачку! – продовжує бридко посміхатися цей непотріб і мені за Березу стає страшно.

– То відпустіть його, коли тільки мене замовляли, – пропоную йому.

– Тут неувязочка вышла. Резвый больно оказался, может уже и сдох. Лепила! Иди сюда, дамочка желает с тобой познакомиться.

На порозі кімнати з’являється інше мурло й протирає ганчіркою скривавлені руки.

– Що, пані полюбляє груповушку? – мовить він гарною українською...

– Ах, ти ж лайно собаче! Ти що перекинувся до них? Де вас таких роблять? Тьху! – невиховано плююся в його бік та це потвору не обходить.

– У Жмеринці, шановна пані Цимбал. Я там народився й виріс та навіть встиг закінчити Вінницький медінститут. Мати спилася, а грошей у чесного лікаря-початківця не було. Ось добрі люди й допомогли мені до життя пристосуватися. Замочити когось я легко берусь, професія надихає, – нахабно вихваляється зрадник.

– Що з Березою? Де він? – від отриманої інформації шиплю, наче отруйна змія.

– Береза? Скоро буде серед берез. Я з нього нарізочку зробив. Та здається ще живий, – оглядається тварюка до іншої кімнати.

– Яка ж ти наволоч! З оцих що взяти, а тебе країна ростила, навчала та ти не на передовій, а серед них...

– Дивись яка патріоточка знайшлася! Саво, підріжемо їй язика? Щоб паскудство не молола про вашого брата.

– Тебе лишь бы резать! Хозяин за целую заплатил. Вот и соответствуй. Иди поиграй с трупиком, доктор зло прибацаный! – наказує старший і я розумію, що необхідно щось робити.

– Мужики! Та не треба, я вас прошу. Ну, ми ж все-таки слов’яни, десь родичі... А те, що працюємо на різних господарів - так це все за гроші. Дайте йому спокій, а мене розв’яжіть та до тубзика відведіть. Дуже треба! – не знаю, як вичавила таке з себе, але Оресту потрібна негайна допомога й своє життя мені не байдуже.

Поки ми «спілкувалися» з гадами, я зметикувала де ми. Пам’ятала, що у провулку бачила покинуті триповерхівки. Скоріше за все ми в одній з них. А там вікна з отакенними кватирками (можливо в туалетах). Ясно, що це тільки моє припущення та краще перевірити. Якщо зможу вистрибнути й не зламаю голови, покличу на допомогу. За рогом купа рятувальників і поліціянти також є.

– Ладно, веди её. На фиг нам вонючая? Еще черт знает сколько везти, – розмірковує наволоч і розв’язує за моєю спиною цупкий ремінь.

– Дякую! Туди? – продовжую грати дурепу. Але якщо я правильно зрозуміла, то вікна цих раритетів виходять якраз у бік понівеченої будівлі. Отже, коли випаду вниз, бігти недалеко.

Можете вважати мене брехухою та в екстремальних ситуаціях я буваю корисною. Погань провела мене до старезних міцних дверей туалету і я зачинилася на традиційний засув. Там почала гучно кректати й лаятись, а сама тихесенько відчинила кватирку й чуйка мене не підвела.

Ми були на першому поверсі, а внизу запашні, давно не кошені бур'яни. В отвір я пролізла легко й заплющивши очі, звалилася вниз. Здається нічого не зламала та рвонула в бік рятувальників.