Влада Клімова - Не сестри і не брати, Влада Клімова

Мене всю затрусило й почалася істерика. Я мовчки відкривала рота, а слів не було. Навіть досвідчений Береза перелякався, бо я задихалася й обличчя побіліло, мов у небіжчиці. Цей психічний напад Оресту набрид і він ляснув мене кілька разів по щоках. Тоді я прийшла до тями, видихнула й прошепотіла в слухавку:

– Привіт, Коханий! Дякувати Богу ти живий...

Після цієї фрази водій звів очі до неба й вийшов з авто геть, аби дати нам можливість наговорити одне одному маячні, що притаманна закоханим після страшної розлуки.

– Богу й славним ЗСУ. Так, я живий і страшенно радий тебе чути. Бачити поки не можу, мій телефон загинув у бою, а цей трішки старенький. Та все виправимо. Як ви, мої кошенята? – ніжно промовляє Захар, а в мене сльози щастя течуть струмками. Я намагаюся опанувати себе й говорю:

– У нас все добре... Тепер, коли чую найріднішого... Ти поранений?

– Ні, моя хороша. Подзьобаний - так, але все потрібне на місці. Розповідай, я хочу тебе слухати. Кажи, що я пропустив, – вимагає мій єдиний, а я посміхаюся дурнуватою посмішкою й шепочу:

– Котику мій, я думала збожеволію від тиші, але жінкам нічого не сказала. У татка поплакалася та він запевняв мене, що ти живий. А твоя мама про мовчання в ефірі нічого не знає. Вона знову повернулася в поліклініку до своїх хворих. Теща твоя вчора неймовірне повідомила: наша малеча перше слово сказала. Вона щохвилинки росте й стала у діда Панаса рум’яна, як стигле яблучко.

– І що ж сказала Єва Сторожук? – гордо запитує Захар і я страшенно хочу збрехати, але не вмію й кажу правду:

– Мама! Я запис чула. Даруй, що не «тато» та бабця її навчить. Думаю, як зустрінемося, вона вже буде лепетати, як я колись. Мама каже, що з року мені ніхто рота закрити не міг. Любий, а тобі відпустку дадуть?

Він тяжко зітхає й відповідає також правдиво:

– Вибач, сонечко, НІ. Ситуація наразі не найкраща та й за які такі заслуги? Я ж нічого героїчного не зробив, хіба що вижив для родинного блага. Так за це відзнак не дають. Трішки йодом помажуть, перепочину і знову в бій. Ти знаєш, я обманювати не вмію.

– Знаю, ціную з дитинства й дуже пишаюся тобою. Тоді скажи щось таке, що хочеш, бо мій супержурналіст вже косо поглядає з-за авто. Він тут мене до тями приводив, як ти зателефонував, а потім ввічливо пішов надвір.

– Молодець, подякуй йому, що крутиться поруч і допомагає. Як колись побачу, сам йому про вдячність розповім. А поки тобі сказати хочу, що ти моє найрідніше і найпрекрасніше створіння серед світів. Я кохаю тебе як дурне хлопчисько й одночасно як дикий звір. У мене на життя з тобою стільки планів і мрій, що не розказати. Краще повернуся і втілю. Пам'ятаєш, ти обіцяла мені сина? Так він у нас буде не один. Я кохатиму тебе єдину до самої смерті, цілих сто років.

Я сиділа з заплющеними очима, слухала Його рідний голос і звісно писала на диктофон, аби кожного вечора перед сном слухати наче пісню, та в снах мріяти про світле майбутнє родини Сторожуків.

Розділ 19. ДРГ

Життя людини складається з різних моментів: щасливих і страшних. Хтось чи щось малює шлях такими візерунками, що нам геть невтямки - на який саме випадок чекати далі?

Після поновленого зв’язку з моїм єдиним я літала на крильцях і почувалася дуже щасливою. Заїхала до Дарини Захарівни й передала їй новий номер сина та захлинаючись розповідала, як Він усіх любить. Потім набрала тата й подякувала йому за впевненість у позитивному перебігу подій. А сама на ніч слухала голос Коханого й солодко відсипалася за попередні дні.

Захарові дзвінками я не набридала. Якщо вже йшла друга доба мовчання, тоді натискала виклик. А поки Береза діставав мене щоденною працею, яку я попрохала. Чесно, коли справа стосується репортажів, він перетворюється на монстра.

Так було й того дня. Ми працювали на виїзді біля частково зруйнованого будинку в Голосієві. Цей район також славиться зеленими просторами. Він межує з Дніпром, має каскад озер та етномузей Пирогів. Тобто на території живе й працює купа людей, де можуть легко розчинитися незначні паскудні ДРГ.

В чужому краї вони не хизуються триколором, навпаки намагаються бути простенькими й непомітними. Ну, хіба що втуплені в землю очиці бігають з-під лоба й акцентують ворожість.

Орест завжди залишає авто на відстані від завалів, аби не заважати рятувальникам у їх тяжкій роботі. Наразі все, що було необхідно, ми відзняли. Береза начіпляв на себе обладнання, а мені доручив нести камеру та планшет.

Вуличка, де ми поставили транспорт була майже порожня. На узбіччі стояв якийсь старий бус і жінка пройшла з песиком до двору. Горянин вже закривав багажник, як невідомо звідки виросли двоє чоловіків. Один стукнув Ореста по голові, а інший підхопив мене в оберемок і міцно затис рота прокуреною рукою.

Та я смикалася, мов шалена й тоді він мене придавив. До тями прийшла в якійсь занедбаній квартирі. Подерті шпалери звисали на діряву підлогу. Де ми й хто ці бугаї? Крутилися думки, аж раптом з’явився той, що бив Ореста.