Влада Клімова - Не сестри і не брати, Влада Клімова

– Я перекинув розмову кому треба. Вони просили акуратно зібрати все, що тобі надішлють. Рахунок чи інші дані. А ще наказали самостійно нічого не робити. Головне не панікуй. Таких дзвінків дружинам бійців надходить тисячі. Віко, все буде добре! Прийми якусь пігулку й просто поспи, а роботу залиши професіоналам.

Розділ 18. Живий

Весняні ранки такі чарівні. Особливо коли світ ще спить, а сонечко вже починає дарувати перші яскраві промені.

Та ось земля здригнулася й купи піску з камінням піднялися в повітря. А далі ще і ще. Затріщало залізо й автоматні черги щедро всипали гільзами зелену траву.

Це в запеклому бою наші захисники відвойовували у підлої нечисті кожен метр української землі. На одному з найгарячіших напрямків мужні підрозділи спецпризначенців відкинули ворога на кілька кілометрів й дали змогу піти гумвантажам, а ще з'явилася можливість забрати вбитих і поранених.

Та він був живий! Сержант Захар Сторожук, зі співзвучним позивним «Сторож», вправними діями спромігся дотепер зберегти життя кільком бійцям зі свого підрозділу. Згуртувавшись спиною до спини вони домовилися, що в полон не підуть, а прощатися з рідними не було ні часу, ні можливості.

Воїни перебували у щільному ворожому кільці, коли вибуховою хвилею їх розкидало в різні боки. Захара підійняло й жбурнуло об землю так, що тепер він чув у вухах безперервний дзвін. Сторожук сповз у вирву, конфіскував у мертвих тварюк кілька боєкомплектів і пошукав очима побратимів.

Двоє ще були боєздатні й один - тяжкопоранений. Захар нашвидкуруч наклав йому жгут, сподіваючись що товариш виживе. Та бійці розуміли, що часу аби гоїти рани у них залишилося небагато, адже вороже м’ясо підповзало з усіх боків. Та й артилерія ворога по точці спротиву працювала як скажена, намагаючись викликати в мужніх українських чоловіків бажання скоритися. Але марно!

В такій ситуації одних сковує смертельний страх, у інших з’являється бажання повзати в ногах у ворога, а є такі в кого проявляється та риса, що називають незламністю. І в ці миті перед Захаром стояли очі коханої жінки й крихітної доньки, яких він вже ніколи не побачить. Та разом з тим всередині горіла палка ненависть до гадів, котрі відбирають шанс жити й кохати. І залишається єдине: бити нечисть, аж доки не спорожніє останній магазин. А потім рвати зубами, наскільки стане сил.

Сторож був готовий та перед тим, як скомандувати «до бою» йому примарилося, наче тіні за кущами якісь не такі.

– Відставити! Готуватись! Невже свої? – прохрипів ротом повним піску й тепер ясно бачив бійців у спецкамуфляжі. Таких не сплутаєш ні з ким! Ці величні хлопці виглядають і діють так, наче дивишся фантастичний фільм. От тільки в бою не до фантазій. Навколо кров і дим, але міцна рука в цупкій рукавиці тягнеться ближче й Захар насилу розрізняє звуки:

– Слава Україні! Живі? Давай допоможу, бо ти я бачу на всю голову прибий, – жартує спецпризначенець і вправним рухом висмикує Захара з канави.

– Героям слава! Ми вам неймовірно вдячні, адже збиралися залишитися тут та по ходу закопати ще трохи русні, – відповідає Сторожук.

– Не кричи. Я тебе добре чую. Хоча наразі тобі байдуже. Перебіжками прямуй он туди. Бачиш броню? А ми за вас тут дещо прикопаємо, – він вказує на бронетранспортер за кущами. Захар бачить, як тяжкопораненого вже тягнуть на ношах до машини, а командир рятівників жестами дає напрямок БТРу йти на базу.

Далі мужні оборонці відтягують ворога на себе й бій точиться вже по той бік дороги. А четверо покоцаних бійців опиняються серед своїх. Вони голодні й напівмертві, та все-таки живі їдуть туди, де їм нададуть медичну й моральну допомогу.

Натомість мені від рашистських «доброзичливців» дзвінки більше не надходили. Мабуть, той шпигунський кіберканал перекрили й у мене відпала потреба змінювати сімкарту, адже на ній купа необхідних для роботи контактів. Та й навіщо? Хіба так просто відчепишся від нечисті, що знає про больові точки? А в мене їх хоч завались: мама з донькою в іншій області, татко на блокпості, а про Захара краще не питати, бо дуже болить...

Але ж за темною ніччю завжди настає ясний ранок. Ось і до моєї душевної пітьми прийшов довгоочікуваний світанок. Він зателефонував мені!

Ми з Березою прямували до Броварів, щоб відзняти репортаж про черговий жорстокий приліт, коли я побачила невідомий виклик. Зморщила лоба й запитала у наставника:

– Що робити, Оресте, брати? А що як знову ті нахаби? Я більше не зможу бути вихованою.

– Бери! Що як важливі новини або по роботі? – спокійно відповідає Береза, а далі різко натискає на гальма, бо я кричу мов навіжена:

– Негайно зупини!

У слухавці Його голос... Мій Коханий чоловік, вісточки від якого я змучено чекала, сто разів бачила себе вдовою або малювала в голові: як поїду до русні й буду шукати, доки не вб’ють. А Він просто сказав з трубки оте своє:

– Привіт, моя ненаглядна! Я тебе дуже кохаю. Так сильно, як ніхто й нікого на землі...