Влада Клімова - Не сестри і не брати, Влада Клімова

– І все одно операція абсолютно нелогічна. Тягти Вас в таку далечінь, через кілька кордонів? Нічого не розумію! – шукає здорового глузду там, де його нема досвідчений фахівець.

– Даруйте, але мені якраз зрозуміло все. Я на Батьківщині, займаюся улюбленою справою, щаслива дружина й мама, мене підтримують і пишаються батьки. А вона ганебна втікачка й ніхто, що там що тут. Невже аби мститися цього замало? Власне вона завжди заздрила мені, – пояснюю очевидне.

– Так, Вікторіє, з Вами важко сперечатися. Будемо разом думати над ситуацією. А поки вам з Березою одужанням перейматися треба. Наразі це головне, – туманно відповідає Голік.

– До речі, як він там? Вам же точно доповіли, – поводжуся так, наче працівнику його галузі більше нічим зайнятися. Але знаю, що ця людина намагається бути в курсі різних подій.

– Все нормально. Дякуючи Вам, житиме. Наразі бувайте здорові! – прощається майор, а я хапаюся за телефон і набираю медичну довідку, щоб перенаправили куди треба.

– Скажіть, будь ласка, як почувається Орест Береза? – цікавлюся вже у чергової центральної лікарні.

– Зараз подивлюся. Ви його дружина? – чомусь медики повторюють саме це запитання.

– Ні. Його дружина і син загинули від вражої бомби. Я - колега, що була поруч під час інциденту. Тому мені необхідно знати, – вимагаю так, наче у мене з’явився ще один родич на землі й чую:

– Орест Береза успішно переніс операцію й наразі знаходиться в палаті інтенсивної терапії. Йому надали всю необхідну допомогу, але відвідування поки під забороною.

– Дякую! Я зрозуміла й рада цьому, – полегшено зітхаю та набираю свого рідного. Тут мені щастить.

– Привіт, коханий! Є хвилинка? – з надією муркочу в трубку, адже це найприємніша за сьогодні розмова.

– Доброї ночі, моя люба! У тебе голос змучений якийсь... Усе нормально? – от як він на такій відстані, серед ворогів, що не дають перепочити, серцем відчуває мою втому та біль?

– Нормально, втомилася трохи. А як ти? Хоча навіщо я запитую. Ти ж відповіси так, щоб не хвилювалася, – заплющую очі й хочу аби ми були сусідніми гілочками на одному дереві й не розуміли людських бід.

– Чому ж, скажу всю правду! У мене є кохана жінка, якою я живу й дихаю. Вона подарувала мені чарівну донечку та обіцяла двох чи трьох синів. Я бачу її в снах та з такими ж забіяками борюся за майбутній мирний світ. Але ти не хвилюйся, бо з нашим щастям я невразливий. Ось так... А тепер ти, – він замовкає, а я плачу.

Та не встигаю відповісти моєму легіню красивими словами, як чую клятий звук сирени. Як же ці виродки дістали всіх!

– Іди, моя чарівна. Я почекаю на відповідь, нікуди не подінуся, – зітхає Захар та я не збираюся навіть рухатися з місця. По-перше, мені не дійти сходами вниз, а ще нахаби хочуть позбавити мене дорогої розмови та не діждуться.

– Віко, ходімо! Малі вже внизу, – забігає до кімнати Алла й палить мене перед Захаром. Та я настирливо махаю їй руками, аби пішла геть і жінка розуміє: – Ну, дивись...

– Кицюню, чому ти така неслухняна? Ану миттю йди до льоху, – наказує мій воїн.

– Захарчику, набридло. Я сьогодні вже наслухалася, аж голова болить. Це ж їх літуни кудись не злетіли. Чого боятися? Адже в мене також є броня твого Кохання, – у нас сирена стихла, так почулася канонада з телефона.

– Зіронько моя, треба йти. Слухайся сусідки, не зволікай з обережністю. Кохаю! Необхідно працювати, а ти тримайся й цим допомагай мені, – чую з трубки ближній приліт та думаю, як завжди:

«Допоможи, Боже, згубити ворогів! Щоб нам прокинутися від цього жахіття й знати, що немає більше війни, а ми всі цілі та щасливі...»

Розділ 21. Напарники

Мрії у людей бувають різні: хтось хоче дорогий автомобіль, хтось заміж за принца. Одні з них втілити можна, інші НІ. Та мої, про мир і родину поруч, поки нездійсненні.