Рік Рірдан - Зниклий герой, Рік Рірдан

— Тату, є дещо...

— Стривай, Пайпс! Знову це серйозне обличчя. Готова до «будь-яких трьох запитань»?

Вони роками грали в цю гру — татів спосіб підтримувати стосунки в найкоротший проміжок часу. Можна поставити будь-які три запитання. Жодних обмежень, і тільки чесна відповідь. Решту часу тато обіцяв не лізти в справи Пайпер, що було нескладно, ураховуючи, що його ніколи не було поряд.

Пайпер була впевнена, що більшості підлітків було б украй ніяково грати в таку гру з батьками. Вона ж, навпаки, завжди чекала на неї. Це як серфінг — справа нелегка, але дає змогу відчути, що в тебе насправді є батько.

— Перше запитання, — почала Пайпер. — Мама. Нічого нового. Мама завжди була однією з тем. Тато смиренно знизав плечима.

— Що ти хочеш знати, Пайпс? Я вже все тобі розповів — вона зникла.-Я не знаю, чому й куди. Після твого народження вона просто пішла. З того часу жодних звісток.

— Гадаєш, вона ще жива?

Такі запитання були поза правилами. Тато мав право відповісти, що не знає. І все ж вона хотіла почути, що він скаже.

Він довго вдивлявся у хвилі.

— Твій дідусь Том, — врешті промовив тато, — розповідав мені, що, коли йти достатньо довго назустріч заходу сонця, можна дійти до Країни привидів і поговорити там із померлими. Він казав, що в давні часи можна було повернути померлих, але потім людство все зіпсувало. Ну, це довго розповідати.

— Як царство мертвих у греків, — пригадала Пайпер. — Воно теж було на заході. І Орфей... він намагався повернути свою дружину.

Тато кивнув. Рік тому в нього була найвидатніша роль — роль давньогрецького царя. Пайпер допомагала йому вивчати міфи — усі ці давні історії про людей, які перетворювались на каміння й варились у лавових озерах. Вони весело проводили час за читанням, і Пайпер здавалося, що в неї не таке вже й погане життя. На деякий час вона відчула близькість з татом, але, як і все інше, тривало це недовго.

— Греки та черокі мали багато спільного, — погодився тато. — Цікаво, що подумав би твій дідусь, якщо 6 побачив нас зараз, коли ми сидимо на краю західної землі. Він, безперечно, вирішив би, що ми привиди.

— Отже, ти кажеш, що віриш у ті байки? Гадаєш, мама померла?

На його очах виступили сльози, і Пайпер побачила смуток, що ховався за ними. Вона усвідомила, чим він так приваблював жінок. Зовні він здавався впевненим і загартованим, але його очі були сповнені смутку. Жінки жадали з’ясувати чому. Вони намагались утішити його, і завжди марно. Тато казав, що так з усіма черокі — у кожного всередині темрява, яку залишили покоління болі і страждань. Але Пайпер уважала, що за цим ховається дещо більше.

— Я не вірю в байки, — промовив він. — Їх весело розповідати, але коли б я вірив у Країну привидів, чи звіриних духів, чи грецьких богів... не думаю, що зміг би спокійно засинати. Я б тільки те й робив, що шукав винних.

«Винних у смерті дідуся Тома, який помер від раку легень, до того як тато встиг прославитись і заробити гроші на лікування, — подумала Пайпер. — У тому, що мама, єдина жінка, яку він коли-небудь кохав, пішла, навіть не залишивши прощальної записки. Вона залишила його з новонародженою дочкою, піклуватися про яку він був не готовий. У тому, що він досяг успіху, але залишався нещасним».

— Не знаю, чи вона жива, — сказав тато, — але впевнений, що вона могла б бути в Країні привидів. Її не повернути. Якби я вірив у протилежне... не думаю, що міг би з цим миритися.

Позаду них відчинилися двері авто. Пайпер озирнулася, і її серце завмерло. Назустріч крокувала Джейн у своєму діловому костюмі, хитаючись на підборах серед піску, з кишеньковим комп’ютером у руці. Вираз її обличчя був частково роздратованим, частково торжествуючим. Пайпер зрозуміла, що з нею зв’язалася поліція.

«Будь ласка, впади, — заблагала Пайпер. — Якщо існує який-небудь звіриний дух або грецький бог, що може мені допомогти, зроби так, щоб Джейн гепнулася. Я не прошу серйозної травми, усього лише відключіть її на залишок дня, будь ласочка».

Але Джейн наближалася.

— Тату, — швидко промовила Пайпер. — Учора дещо сталося...

Але він теж помітив Джейн. І вже зробив діловий вираз обличчя. Джейн би не з’явилася тут, коли б це не було щось важливе. Зателефонував голова студії, зазнав невдачі проект або Пайпер знову щось накоїла.

— Ми до цього повернемося, Пайпс, — пообіцяв він. — Треба дізнатися, що хоче Джейн. Сама знаєш, яка вона.

Так, Пайпер знала. Тато поплентався по піску назустріч помічниці. Пайпер не чула їхньої розмови, та в цьому й не було потреби. Вона добре вміла читати з обличчя. Джейн розповідала про вкрадене авто і час від часу тицяла на Пайпер, наче та була огидною кімнатною тваринкою, яка напаскудила на килим.

Татові сили й запал наче вітром здуло. Він жестом наказав Джейн почекати. А сам повернувся до Пайпер. Вона терпіти не могла цей погляд — наче вона зрадила його.

— Ти казала, що старатимешся, Пайпер, — сказав він.

— Тато, я ненавиджу цю школу. Я не можу. Я хотіла тобі розповісти про «БМВ», але...

— Тебе виключили. Машина. Пайпер? Тобі шістнадцять у наступному році. Я купив би тобі будь-яке авто. Як ти могла...

— Ти мав на увазі, що Джейн купила б мені авто? — зробила випад Пайпер. Вона не втрималася. Скипіла від злості й випалила: — Тату, просто послухай мене хоч раз. Я не можу чекати, доки ти поставиш свої дурнуваті три запитання. Я хочу ходити у звичайну школу. Я хочу, щоб ти ходив до мене на батьківські збори, а не Джейн. Або навчай мене вдома! Я стільки всього вивчила, коли ми разом читали про Грецію. Ми весь час могли б таке робити. Ми могли б...

— Не переводь усе на мене. Я роблю все, що можу, Пайпер! Ми про це вже розмовляли.

«Ні, ти завжди обриваєш цю розмову, — подумала вона. — Роками».

Тато зітхнув.

— Джейн поговорила з поліцією, виторгувала