Юрій Павлович Винничук - Легенди Львова. Книга друга

— Е-е, прошу я вас ґречно, — сказав Мартин, — може б, ви трішки обсохли, га? А то якось намокро мені ще нікого сватати не доводилося.

— Пхе! — відмахнувся водяник. — Волію, аби мене дівка бачила таким, яким я є на щодень. А то засватаю її насухо, а вона потім скаже, що я її здурив. Не, я хлоп муровий. Поїхали.

— Та не штука поїхати. Як скажете. Але якось мені той ваш щучий хвіст на капелюсі око мозолить. Може, я вам поміняю його на павичеве п’юрко?

— А чим вам щучий хвіст не до шмиги? Блищить, як срібна підкова. То у нас, водяників, найліпша оздоба.

— Але ж прецінь ідете сватати не водяничку, а панну з пурєдної родини. Послухайте мене, старого, вже не їдного-м засватав, але ще ніхто не мав ані щучого, ані псячого хвоста за капелюхом.

Врешті водяник погодився, викинув щучого хвоста у річку, а почепив павичеве пір’я з кінського султана. Потім сів у карету, Мартин цьвохнув батогом, і пішли коні учвал, аж курява заклубочилася. Незабаром і до млина під’їхали. Мельник саме останню підводу з борошном відправив і обтрушувався, плескаючи себе по боках, а білі хмарки злітали догори і плили за вітром.

— Дай Боже здоров’я, — привітався Мартин. — Як ся маєте?

— Та нівроку, пане Мартине. А то що ви мені за пугало привезли?

— А то, — знітився Мартин, — то я вам жениха привіз. Чейже видите, в якій кареті приїхали-сьмо до вас.

Мельник примружив очі і розреготався:

— Та йдіть! Жартуєте?

— Які тут жарти! — обурився водяник. — Я вашу дівку давно вже пригледів. Роботяща та й не бідна. І я теж при маєтку. Повну скриню маю золота і срібла, і різних коштовностей, що по топельцях мені дісталися. Двісті років збираю, не тринькаю, по корчмах не пропиваю. А тепер собі подумав, що якраз мені пора і жінку собі завести.

— Настуню! — гукнув мельник доньку. — Ану ходи полюбуйся на жениха. Бо я такий батько, що нікого неволити не буду. Як си вподобаєш, то хоч зараз їдь з ним на мочарі та на болота і плодіть пуголовків на всі ставочки.

Хіба тільки Мартин здогадався, що мельник лаха дере, бо водяник сидів із серйозною міною і чекав на наречену. А коли вона вийшла, то Мартин уже ледве сміх стримував, бо мельниківна була таки дебела дівка, а водяник їй сягав лише до пупа. Вона підійшла до карети, взяла руки в боки і підморгнула до жениха весело:

— Ой, горобчику ж ти мій! Ану йди до мамусі на ручки. Най я тебе пригорну та приколишу.

— А що, доню, — каже мельник, — коли тобі отаке ку-ку до смаку, то бери поки дають. А то інші розберуть. Будете собі сидіти в болоті і удвійку квакати, а я буду слухати та милуватися.

— Перепрошую, — обурився водяник. — Я не якесь там болотяне чудисько. Я в Сороці живу і то моя вода лотоки вам крутить.

— А що — як дістанеш облизня, то воду мені не пустиш?

— А таки що не пущу.

— Ов, диви який! Ще мене страхати буде! Та ти моїй доньці так пасуєш, як зайцю п’ята нога. Та тут вже не один парубок обцаси збиває, а не тобі, жабі пулькатій, доньку мою сватати. Знайся кінь з конем, а віл з волом.

— Ей, та перестаньте ображати, — втрутився Мартин, — ми ж тільки прийшли спитати. Як нє, то нє, то ми зі своїм вісьта-вйо назад. А він же вам нічого злого не зробив.

— А во вже страхати почав! Воду, каже, не пустить!

— Та мусів щось казати, коли ви його на кпини взяли.

— А що він хотів почути? Як світ світом ще ніхто людської доньки за нечисту силу не віддавав.

— Не зарікайтеся, — помахав пальцем водяник. — На моє все одно вийде. Завертайте, пане Мартине, коней, нема тут з ким балакати. А ви ще пожалкуєте.

— Іди-іди, мокра жабо, а то ще собак спущу!

Так ото й повернулися Мартин із водяником ні з чим. І хоч який лютий був водяник, але обіцянки дотримав і виніс Мартинові торбу коропів і торбу раків та красно подякував.

— Ей, — поплескав його по плечах старий, — не майте йому за зле. То ж і справді диво невидане, аби за водяника доньку віддати.

— Я вам, пане Мартине, скажу одне: не мине року, а та дівка буде моєю, а мельника тут і сліду не лишиться.

Мороз пішов поза шкіру Мартинові, але що буде з водяником сперечатися. Попрощалися і кожен подався до свого дому.

Не минуло багато часу, а чує Мартин, що мельник має неабиякий клопіт, бо потік Сорока раптом змінив своє русло. Не крутяться вже лотоки, стоїть млин, люди збіжжя до іншого млина возять. Вже пробував мельник прокопати рівчак, аби воду до свого млина пустити, та що за день прокопає, те за ніч якась мара засипле. А одного спекотного дня пішла мельниківна з дівчатами купатися і втопилася — вир її затягнув з такою силою, що й скрикнути не встигла. І то в Сороці, де відвіку ніхто вирів не бачив.

Так ото справдилося водяникове віщування. Мельниківна таки стало йому жінкою, але вже на тім світі, а мельник мусів розібрати млина й переїхати в інше місце. І тільки стосунки старого Мартина і водяника не змінилися, частенько їх бачили вечорами на березі, як вони файки смалять та гуторять про своє.

Як водяник ласував горохом

З тим самим водяником, що жив у потоці Сорока була ще й така пригода. Полюбляв він влаштовувати у себе забави і частенько запрошував до себе у гості інших водяників, котрі з’їжджалися до нього з усіх ставів та потоків Львова і околиць.

А попри самий потік мав один чоловік город, на якому рясно зародив горох. От водяники той молоденький горошок так собі вподобали, що кілька ночей підряд ним ласували, а при тім ще й чимало потолочили.

Чоловікові врешті-решт це обридло, хоч він і не знав, хто краде горох, і одної ночі вирішив вартувати своє поле. Розпалив вогонь і став