Юрій Павлович Винничук - Легенди Львова. Книга друга

варити горохову зупу. Коли вона доварилася, чоловік спробував її на смак і побачив, що бракує солі. Він пішов до хати за сіллю, а повернувшись, застав біля вогню кількох маленьких водяників, які варили жаб, насилених на галузки. Вони їх опускали в окріп, виймали, уважно розглядали і задоволено прицьмакували.

— А ви що тут робите? — вигукнув господар.

— Зупку собі файну готуємо, — засміялися незвані гості.

— Мало того, що горох мій крадете, то ще й зупу зіпсували!

Підскочив до одного і спробував його підняти та до води пожбурити, але не зміг від землі відірвати, такий був тяжкий. А водяники тим часом з’їли своїх жаб і взялися до зупи.

— Ай-я-яй, яка добра! — хвалили вони зупу. — Навариста! Хочеш спробувати? Без жабок твоя зупа ніц не варта, а з жабками — цимес!

Господар сплюнув зі злості і вернувся до хати, а наступного дня подався до старої знахарки і пожалівся на свою біду. А та йому порадила зв’язати з вербових лоз віника, намочити його у дев’яти різних водах, а тоді періщити усіх, хто під руку попаде, приказуючи: «Раз! А раз! А раз!».

— Та щоб не казав-єс ані «два», ані «три», — попередила знахарка, — бо тоді вони тебе так відшмагають, що будеш добре пам’ятати.

Уночі чоловік засів у кущах зі своїм віником, і тільки-но водяники внадилися до гороху, як він вискочив та почав їх лупцювати по спинах, приказуючи: «Раз! А раз!»

— Чому не кажеш «два»? — кричать йому водяники.

А той не слухає, тільки б’є та б’є. Водяники кричать:

— Два!!!

А чоловік:

— Раз! А раз! А раз!

Бив так, що той віник йому потрощився на цурки, аж тоді покинув, і водяники порозбігалися, посідали у свої брички і дали такого драпака, що більше їх тут ніхто не бачив. А водяник, що жив у Сороці, уже по чужих городах не шастав.

Водяників палець

Раз до різника, що торгував м’ясом на площі Теодора, що лежала між вулицями Полтв’яною, Медовою, Старотанденною і Вугільною, завітав водяник, що мешкав у Полтві. Був цілком пристойно вбраний, тільки що мокрий. Різник якраз того дня був не в гуморі, бо торг йому не йшов, усі покупці тільки те й робили, що ціну збивали.

— Та шо я до хулєри зароблю, якщо ціну спущу, га? — кричав він спочатку сам до себе, а потім до водяника.

Але той не звертав на його крики уваги і тільки тицяв пальцем, який йому кусень м’яса зважити.

— Та шо ви мені пальцями тицькаєте! — нервувався різник. — Шо ви мені тицькаєте?

Але водяник продовжував мовчки вказувати пальцем на м’ясо, яке вибрав. Це різника так розлютило, що він пригрозив:

— Як не перестанете мені тим пальцем тицькати, то втну! Бігме втну! Шоб я так жив!

Та на водяника ці крики не робили жодного впливу, він цілком спокійно тримав націленого пальця на тлустий кусень полядвиці.

Різника це ще дужче збісило і він, вхопивши ножа, одним махом відтяв водяникові пальця. Водяник засичав від болю і вигукнув:

— За це ти мені життям заплатиш! Вода тебе вб’є, хоч би ти й на сухому спав! Всюди тебе дістане!

Після того водяник зник, а відрубаний палець пострибав за ним. Тільки тепер різник отямився і схопився за голову. Що ж він начудив?!

З того дня різник і близько до води не підходив. Але одного вечора, надудлившись у корчмі, він прийшов додому в такому стані, що впав біля порогу і заснув. А вночі пішов дощ і вода з ринви потекла просто в роззявлений писок різника. Так він і втопився на сухому.

Водяникова файка

Раз на березі Полтви сидів собі парубок і вудив рибу. Була гарна сонячна погода, високо в небі співали жайвори, парубок вийняв з кишені файку, яку вирізав з вишневого дерева, натоптав її добрим коломийським тютюнцем і закурив. Коли це звідкись об’явився якийсь маленький чоловічок у куцій зеленій курточці, підійшов до парубка і сів поруч.

— А що, — питає, — ловиться рибка?

— Де там... годину вже пражуся, а хоч би який пічкур вчепився.

Чоловічок вийняв з кишені файку з мідним вічком, таким блискучим, що в ньому грало сонце, і теж закурив. Парубок, як побачив ту чудову різьблену файку, уже не годен був очей відвести від неї.

— Гарна файка, правда? — спитав чоловічок.

— Дуже гарна. Особливо те вічко. Такі вічка тільки на купованих файках бувають, а моя що — я сам її з вишні вирізав.

— Але ваша файка теж не зла. Має особливий вишневий присмак, нє?

— Що є, то є. Але ваша — аж око сліпить. Правдива — панська.

— То, може, поміняємося?

— Жартуєте? Ваша немалі гроші коштує...

— Але я б хотів мати в писку цей вишневий присмак. А щоби ви не чулися, що мені щось винні, то до своєї файки додайте ще мені тютюну. Дуже вже файно пахне.

Парубок згодився. Розмінялися вони люльками, і чоловічок відразу став з насолодою пахкати, а потім підскочив, перекрутився у повітрі і — плюсь! — у річку. Парубок отетерів од несподіванки. Та за мить з води вигулькнула мокра голова водяника і пролунав радісний сміх:

— І-хі-хі-хі-хі! О-хо-хо-хо-хо! Е-хе-хе-хе-хе! Ой, умру! Ой, лусну від сміху! Але ж ти гарно помінявся! Подивися, що ти в руках тримаєш!

Парубок зирк — а в руці у нього засушена жаба замість файки. Шпурнув її з огидою у воду і зітхнув:

— Ну, що ж видно так судилося. Нічого, другу виріжу.

— То ти на мене не гніваєшся?

— А чого там гніватися? Я сам собі винен.

— Ти мені подобаєшся. Зачекай хвильку, — і з тими словами водяник булькнув під воду, а коли випірнув знову, то викинув на берег великого сома. — А завтра приходь із шапликом, то я тобі щук накидаю. А як будеш мене тютюнцем постачати, то ніколи без риби не лишишся.

З тих пір вони й затоваришували.

Водяник Шпек

На Замарстинові, де Полтва розливалася широким руслом і розбігалася рукавами, творячи розлогі заплави, жив водяник Шпек. Як його звали насправді ніхто не знав, а Шпеком його прозвали місцеві мешканці, бо він їм нагадував німця Ганса Шпека, який мав тут