Ненсі Спрінгер - Енола Голмс. Справа про таємничі букети, Ненсі Спрінгер

мізерний притулок величезним сімействам злидарів». Напевно, саме так це місце описали б у газеті «Пенні Ілюстрейтед». Іншими словами, я подалася в нетрі за Голівелл-стріт, де сьогодні вранці бачила дівчинку в самому лише фартушку, із босими посинілими від холоду ногами.　

О цій нічній порі провулки кишіли чоловіками й жінками напідпитку, вуличними торговцями, які закликали купувати дешевих молюсків, імбирне пиво чи солодощі, і в кожному кварталі надміру розфарбовані жінки торгували дещо іншим. А ще тут вешталися жебраки, або артисти, як вони полюбляли себе називати. Я зупинилася поглянути на брудного чолов’ягу, який навчив пацюка стояти на задніх лапках на його долоні, поки сам він швидко вправлявся із білою хустиною, відтворюючи з неї силуети римського сенатора, вбраного в тогу, англіканського священника в альбі[19], адвоката в білій перуці, а з допомогою другої хусточки — леді, яку представляють при дворі. Він зібрав навколо себе юрбу, що заливалася сміхом, але миттю розвіялася, щойно чоловік зняв свого кашкета. Лише я кинула йому пенні, а відтак подалася шукати дітей, яких занехаяли й покинули батьки, котрим аж надто полюбився джин.　

Давно я не допомагала злидарям Лондону — не просто багато днів тому, а вже й тижнів.　

Я знайшла бідолашних хлопчаків у лахміттях, які, наче цуценята, збилися в купку під аркою, їжі для них у мене не було, тож я дала кожному по шилінгу, і кинулася навтьоки, бо вони заходилися розносити цю звістку всім волоцюгам на вулиці. Якби я не сховалася, на мене б накинулася безжальна юрба й повідривала б кишені.　

Так минула більша частина ночі. Врешті я відшукала й ту дівчинку, яку хотіла знайти: вона тремтіла у своєму фартушку там, де я бачила її раніше. Я повела малу до магазину ношеного одягу й розбудила власника стуком у двері. Відтак купила їй одяг, взуття й панчохи, а ще дала грошей на їжу. Дівчинка була ошелешена, тому навіть не подякувала, але я й не очікувала на подяку. Найкращою винагородою для мене стала блаженна втома і спокій на душі. За кілька годин до світанку я повернулася до своєї кімнати, нарешті зморена й готова поспати.　

Ну, принаймні я на це сподівалася. Гадаю, таки ненадовго мені вдалося задрімати. Та коли зійшло сонце, я вже ретельно збиралася, щоб бути готовою до будь-яких непередбачуваних ситуацій: у поліпшувач для грудей вмістилися гроші, кинджал, бинти, печиво, набір для шиття, папір та олівець, відмички, нюхальна сіль, шаль і запасні панчохи, а в кишені — чиста хусточка, рукавички, ще гроші та цукерки, які я пообіцяла собі більше ніколи не забувати. Попри мої старання зберігати спокій та здоровий глузд, я так розхвилювалася, що ледве торкнулася сніданку, який принесла мені дівчинка-служниця.　

Ще навіть і близько не надійшла потрібна година, а я вже начепила перуку й капелюшок і, не маючи сил всидіти, стовбичила коло вікна, з якого виднівся будинок Ватсонів.　

Я споглядала, як покоївка вийшла з відром спіненої води й заходилася навколішках відмивати білі кам’яні сходинки, що вона робила кожного буднього ранку.　

Доведеться трохи зачекати. Я зітхнула й змусила себе сісти. Пальцями я вигравала вигадані мелодії на підвіконні, ніби на клавішах піаніно. Чи радше вигадані какофонії, бо ніколи в житті не вчилася грати на піаніно.　

Повз вікно, як зазвичай, прочимчикувала молочарка, та цього разу, на диво, вона вела ослицю. Мабуть, хтось із мешканців вулиці так захворів, що потребував свіжого теплого молока ослиці.　

Я витріщилася на смиренне створіння так, ніби ніколи в житті не бачила цієї довговухої тварини. Коли молочарка й ослиця зникли з поля зору, я знову взялася вистукувати пальцями по підвіконню.　

Покоївка Ватсонів уже давно закінчила чистити сходи, а тепер вийшла знову і цього разу заходилася ретельно мити віконні шибки.　

З-за рогу викотився фургончик морозивника, запряжений мудрим старим конем, який сам зупинявся перед кожним будинком, поки його власник віддавав замовлення. Вони надзвичайно довго пленталися вуличкою, і я мала змогу ретельніше придивитися до кожної деталі, включно із мастю коня. Він був ні сірий, ні гнідий, тож я вирішила, що кінь чалий.　

Врешті морозивник зі своїм посивілим конем теж зникли з очей. Мої пальці втомилися від настукування й завмерли. Стан нетерплячки від передчуття вщух і поступився місцем важкій тузі. Я чекала.　

І чекала.　

Та мало не проґавила ландо[20], яке торохкотіло з північного боку вулиці, а я ж очікувала побачити кеб. Я байдужо спостерігала за екіпажем з опущеним верхом, поки той наближався, й сподівалася побачити в ньому якусь літню жіночку з доглядальницею, що вибралися подихати свіжим повітрям. Аж раптом угледіла пасажирів…　

Я зірвалася на ноги, скрикнувши від захвату, але миттю затулила рота обома руками, злякавшись, що брат може мене почути.　

Я була ошелешена, побачивши, що це не Шерлок.　

На голові чоловіка красувався циліндр, на оці — монокль, а на широкому шовковому жилеті виблискував важкий золотий ланцюжок. Та це ж Майкрофт!　

Той, хто, сидячи на своему троні й віддаючи накази, навіть пальцем не поворухнув, щоб знайти мене. Той, хто ніколи не відхилявся від свого звичного маршруту — дім, урядовий офіс і клуб «Діоген». Той, кого ніщо у світі не хвилювало.　

Таким було моє уявлення про нього.　

Але я помилялася. Вочевидь, Майкрофт таки намагався мене знайти. Він краще за Шерлока розібрався з квітковим шифром, яким користувалися ми з мамою, і був небезпечно близький до того, щоб заманити мене в пастку. Отже, це він опублікував у «Пел-Мел Газет» повідомлення 　

«АЙВІ ХОЧУ ОМЕЛУ ДЕ КОЛИ ЛЮБЛЮ ТВОЯ ХРИЗАНТЕМА».

І підтверджує це той факт, що саме він відреагував на мою відповідь:

«63526362 2414436461126375 43623311346395 3314436362 41125445 2452541123 243414 53624454123411 3362242412344414435411. Е. Г.».　

А тепер, любі читачі, розкрию вам зміст свого повідомлення, якщо ви ще не впоралися самі. Отож, розбийте абетку на п’ять рядків по шість літер у кожному, лише в останній додайте ще Ь, Ю та Я. У цьому шифрі перші дві цифри позначають шосту букву третього рядка — Н. Далі йде п’ята літера другого — И. Знову шоста літера третього — Н. І шоста літера другого рядка — І.　

«НИНІ». А повністю повідомлення ось таке:

«НИНІ ПОЛУДЕНЬ ЛІКАРНЯ КОЛНІ ГЕТЧ ПИТАЙ ПРО МІСТЕРА КІППЕРСОЛТА». Підпис «Е. Г.»　

Саме це повідомлення Майкрофт і прочитав у сьогоднішньому ранковому випуску «Пел-Мел Газет». І не зміг не прийняти цей виклик, хоч яким би дивним він не здавався.　

Я могла лише