Ненсі Спрінгер - Енола Голмс. Справа про таємничі букети, Ненсі Спрінгер

мене й гризли певні сумніви після того, як моя теорія про Ватсона і безносого солдата з крахом провалилася, я таки взялася складати гіпотези про те, що могло відбутися між Пертелотою, Флорою і зниклим містером Кіпперсолтом, який спершу намагався допомогти сестрі своєї дружини, та врешті не зміг терпіти Флору й запроторив її до психіатричної лікарні «Колні Гетч». Міркуючи, я намалювала Флору в жіночій подобі, додавши схожості з Пертелотою. Однак Пертелота, все життя присвятивши Флорі після нещасного випадку з голодними щурами, не могла дозволити сестрі скніти в божевільні, хоч Флора й скидалася на навіжену. Змушена вибирати між чоловіком та сестрою, Пертелота віддала перевагу сестрі, пішла наперекір чоловікові та добилася, аби Флору випустили з лікарні.　

А незабаром після цього Флора вбила містера Кіпперсолта.　

Вочевидь, ця подія не розбила серце Пертелоті. Вона допомогла приховати злочин і вдавала, що її чоловік і досі живий. А тим часом намагалася контролювати сестру, щоб такі «нещасні випадки» більше не повторилися. Вочевидь, Флора все одно збиралася утнути якусь прикрість…　

Ну звісно!　

Я занотувала ще один уривок підслуханої розмови:

«Ти пожалкуєш! Ти і той лікар, що випише тобі документи!»

Флора і досі точила зуб на доктора Ватсона, який підписав папери, щоб її упекли до божевільні. Ну нарешті я докопалася до правди.　

Але… що ж вона з ним зробила? Вбила?　

Від цієї думки мороз пробіг мені поза шкірою, а серце болісно стиснулося. Не слід поспішати приймати цю версію.　

Міркуючи, я намалювала Флору такою, якою її бачила, — без накладного носа й мастики для обличчя. Але було тяжко, навіть боляче зображувати цю бідолашну жінку такою. Я уявила двох убогих дівчаток, уродженок Лондону, які сидять зовсім самі в обшарпаних стінах, поки їхня мати миє підлогу якоїсь щасливішої жінки. Хоча, можливо, їхньої матері вже тоді не було серед живих. А може, вона побила й розлюбила старшу дочку, коли повернулася додому і побачила, що обличчя меншенької зжерли щури. Чи, може, навпаки, розлюбила саме скалічену дитину? Жити з такою зовнішністю, байдуже, чи є поруч матір, чи ні, — достатня причина, щоб з’їхати з глузду.　

Я здригнулася, поглянувши на свій малюнок. Через співчуття чи, можливо, через непоясненне розуміння я перетворила Флору на букет квітів. Замість рота намалювала берізку, на місці носа — перевернутий пуп’янок троянди, очі-маки, а скуйовджені пасма волосся, звісно, зобразила гілочками спаржі. З неї вийшов дуже дивний букет.　

О боги в білих сорочках, я знову повернулася туди, звідки почала!　

Усі квіти, крім троянди (яка догори дриґом мала протилежне до любові значення), були в тому першому букеті, який я бачила у вітальні місіс Ватсон.　

Їх значення зрозумілі, щоправда, окрім спаржі. Який же символізм мала спаржа?　

Та й узагалі, якщо вже на те пішло, навіщо Флора вирощувала стільки спаржі у своїй теплиці? Для букетів? У неї предостатньо рослин для тисячі букетів. До столу? Та нею можна нагодувати всю Голівелл-стріт, однак ніщо не вказувало на те, що ці списоподібні гілочки взагалі колись зрізали…　

Списоподібні.　

Гадаю, в цьому щось є. Спис, ко́люча зброя, що сіє ненависть і смерть. І в самій назві рослини є щось колюче: спаржа — аспарагус…

Спис для Гуса.　

Я зойкнула й випросталася в кріслі, аж аркуші розлетілися по підлозі. Мої думки немов осяяв той сліпучо-білий промінь пошукового ліхтаря: я все зрозуміла, з’єднала всі зачіпки, і всі нездоланні перепони залишилися позаду. Тепер я точно знаю, що мушу зробити.　

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

Зрештою зовсім не обов’язково ризикувати своєю свободою й писати листа братові.　

Тож я схопила чистий аркуш паперу і почала складати послання іншим чином. Голова ледь не паморочилася від захвату.　

За кілька хвилин я написала:　

63526362 2414436461126375 43623311346395 3314436362 41 125445 2452541123 243414 53624454123411 3362242412344414435411. Е. Г.

Після такого сміливого рішення я, не вагаючись, підписала шифр власними ініціалами. Слід сказати, що на Шерлока я схожа не лише носом — здається, як і він, я теж часом потребую драматичних моментів.　

І сюрпризів. Через це, любі читачі, я поки що не розкриваю вам суті вищезгаданого повідомлення (хоча, певна, що вам до снаги самим його розшифрувати) і сподіваюся, що ви втримаєтеся і дочитаєте до кінця решту сторінок цієї історії.　

Дописавши закодоване повідомлення, я промокнула чорнило, склала папір і запечатала його воском. Як же краще передати це повідомлення у «Пел-Мел Газет», та ще й якнайшвидше, щоб його надрукували в завтрашній ранковій газеті? Таке важливе завдання не можна довірити якомусь вуличному хлопчиськові. А що як скористатися послугами посильного чи кур’єра? Ні, їх допитають і мене обов’язково вистежать. Я закотила очі, усвідомивши, що знову самотня, як і завжди. Що ж, доведеться самій залагодити цю справу. За допомогою олівця та «рідкісного поліпшувача» я замалювала пластир на обличчі, щоб він став менш помітним, принаймні у сутінках. Я ніяк не могла вийти при денному світлі. Та ввечері, вдягнувши свою вигорілу чорну сукню й шаль, з перукою на голові, сховавши обличчя під широкими крисами капелюха та вуаллю, я вирушила на Фліт-стріт.　

Усе минулося гладко. Байдужий клерк нічної зміни лише ковзнув по мені поглядом, узяв гроші та повідомлення й пообіцяв одразу відправити його на друк.　

Добре. Однак якщо я зараз повернуся до своєї кімнати, попрошу вечерю, як порядна юна леді, й готуватимуся до сну, то навряд чи зможу заснути. Мене й досі переповнювали передчуття, нестримний захват і тривога за доктора Ватсона. Якщо я правильно визначила його місцеперебування, то він переживе ще одну ніч і все буде гаразд. Я знову й знову перебирала свої аргументи й доходила того самого висновку. Проте чомусь не була до кінця впевнена у власних логічних здібностях. Що, як я проґавила якусь деталь? А якщо я помилилася? Може, я лиш дурне невміле дівчисько, яке мало б одразу звернутися до великого й безстрашного Шерлока Голмса та дозволити йому розплутати цю справу?　

Ні, я не можу просто повернутися до кімнати й чекати. А кинджал, схований у корсеті, додав мені сміливості. Вважаючи, що в темряві не привертатиму уваги, я знову почимчикувала до «огидних вузьких лабіринтів будинків, що збилися в купу, тулячись один до одного», до місця, куди «ніколи не потрапляє сонячне світло і свіже повітря, де панують бруд, хвороби та гріхи»… до «задушливих подвір’їв, провулків, закапелків та проходів, які підпирають одне одного в цій тісноті, даючи крихітний,