Ненсі Спрінгер - Енола Голмс. Справа про таємничі букети, Ненсі Спрінгер

Мені лише відомо, що для цього потрібні підписи якогось родича та кількох лікарів на певних документах. Аби отримати відповіді на всі мої питання, доведеться завітати до районної контори, відділку поліції, до самої психлікарні «Колні Гетч» і розслідувати…　

Та навіть із мізерним порізом на обличчі я ніяк не можу прибрати подоби вродливої міс Еверсоу. Така леді ховалася б від чужих очей навіть через малесенький прищик, чекаючи, поки він загоїться.　

Утім, я не маю з собою іншого маскування, ба навіть повноцінної вуалі. А якби й мала, то вона мало чим зарадила б, адже, судячи з досвіду, тільки миловидна міс Еверсоу може вивідати лестощами інформацію в цьому бюрократичному царстві.　

І скільки б не крокувала кімнатою, я не могла відкараскатися від невблаганного факту: я нічого не вдію, допоки поріз над ротом не загоїться або ж поки не знайду вдалий спосіб його приховати.　

Я навіть не можу покинути свою кімнату, щоб мене ніхто не побачив.　

Нестерпно. За цей час із доктором Ватсоном може статися будь-яке жахіття.　

А що вже могло з ним трапитися?　

— Хай йому грець! Так не годиться!　

Залишити Ватсона на поталу Флори ще бодай на один день? Якщо я так вчиню, то більше ніколи не зможу глянути собі у вічі. Однак іншого виходу немає. Хіба що…　

Хіба що вийти на зв’язок із братом, Шерлоком Голмсом.　

Від самої думки про це мене обдало холодним потом. Я не можу зустрітися з ним, це напевно. Навіть якщо надішлю йому повідомлення, він застосує свою дедукцію й легко вистежить мене! Судячи з усіх розповідей, які я чула про Шерлока Голмса, мене може видати найменша дрібничка — вибір паперу й ручки, колір чорнила, нахил почерку чи відбиток пальця листоноші.　

Так ризикувати я не можу.　

І, втім, мушу.　

Якщо я нічого не вдію і доктор Ватсон загине…　

— Газета, мем, — почувся тихий голосок, і у двері несміливо постукали. То була дівчинка-служниця, яку я послала принести мені «Пел- Мел Газет».　

— Дякую. Залиш на підставці, будь ласка.　

Щойно вона пішла, я забрала газету і, досі міряючи кроками кімнату, переглянула статті в пошуках новин про доктора Ватсона. Звісно, нічого нового. Я нетерпляче відкинула зайві сторінки геть і перейшла до «шпальт відчаю». З того першого разу це повідомлення з’являлося в газеті щодня, тож я не дуже здивувалася, знову побачивши його:

«11233162 25144564 1453124364 6112 33144352 4385214385 54311495 25345242116354125311»,

що розшифровувалося як «АЙВІ ХОЧУ ОМЕЛУ ДЕ КОЛИ ЛЮБЛЮ ТВОЯ ХРИЗАНТЕМА».　І досі не второпаю, що з ним робити.　

Я знаю матінку — вона не з тих, хто напише «люблю». Вона не написала б такого мені.　

Однак мені страшенно хотілося, щоб таки написала. Особливо зараз, коли я так хвилююся за доктора Ватсона. Матінка знала б, що робити. Я була впевнена, що знала б.　

Якщо існувала бодай дрібнесенька, хоч малоймовірна можливість, що це повідомлення таки від неї, то чи можна проґавити таку нагоду? Вона нарешті звернулася до мене із материнською любов’ю, і якщо я не відповім, то чи звернеться коли-небудь знову?　

Може, вона відчула, що я трохи ображена на неї, і хоче помиритися?　

Але ж мама написала «ДЕ КОЛИ»… Прибувши в Лондон біс знає звідки, вона сама й мала б визначити час і місце для зустрічі, хіба не так?　

Можливо, це хтось не бажає викликати в мене підозри, назвавши якесь не те місце?　

Такі думки метушилися в моїй голові, чи то пак кружляли, ніби пес, що ганяється за своїм хвостом, а тим часом я гарячково переглядала «шпальти відчаю». Втім, нічого особливого не привертало мою увагу. Аж раптом очі вихопили якесь таємниче особисте повідомлення, написане великими літерами:　

ОЛОНЕ АКТСАП АКТСАП ОЛОНЕ　

Без автора й підпису.　

ОЛОНЕ АКТСАП АКТСАП ОЛОНЕ

І все.　

Я спантеличено втупилася в нього як, мабуть, і багато інших читачів. Таке загадкове анонімне повідомлення, написане великими літерами, неможливо не помітити. І воно не зашифроване, просто літери. Хтось дуже хотів передати комусь… Але що?　

Аж раптом мене осяяло. Ну звісно ж!　

ЕНОЛО ПАСТКА ПАСТКА ЕНОЛО　

Я аж розсміялася від неймовірного полегшення. Це таки шифр, тільки по-дитячому простий. Лише розумна людина, як-от мама, могла розмістити таке повідомлення. Завдяки їй я тепер напевно знаю, що оголошення «АЙВІ ХОЧУ ОМЕЛУ…» фальшивка — його, безсумнівно, надіслав мій любий брат Шерлок. І тепер знаю й дещо надзвичайно важливе: може, матінка і не піклується про мене так, як би мені хотілося, але таки дбає про мене. По-своєму.　

Отже, на мене чекає доволі складне завдання: допомогти братові знайти доктора Ватсона. Але тепер я почувалася значно впевненіше. Я уявила матусине обличчя, від якого в грудях розлилося тепло, заспокоїлася і змогла нарешті сісти. Рішучість додала мені сил, тож я взяла олівець і стосик паперу для листування.　

Отже, що треба донести моєму братові, а що можна опустити?　

По-перше, які беззаперечні факти мені відомі?　

Тримаючи папір на колінах, я нашкрябала:　

Пертелота спитала: «Шо він вже накоїв?» Можливо, насправді вона мала на увазі свою сестру.

Пертелота говорить про свого чоловіка, містера Кіпперсолта, так, ніби він живий, а Флора ніби він мертвий.

Пертелота наказала Флорі «нікого більше не підставляти». А що відповіла Флора? Щось на кшталт «я запхала його туди, куди він запроторив мене» і що «там йому й місце». Вона говорила про містера Кіпперсолта? Чи про доктора Ватсона?

Пертелота спитала її: «Шо ти зробила з доктором Ватсоном?»

Флора перевдягалася чоловіком. Я була майже впевнена, що це вона надсилала таємничі букети.

Пертелота наказала їй більше ніколи нікого не вбивати. Невже Флора вбила Ватсона?

Це питання не на жарт стривожило мене.　

Крім нотаток, я робила й замальовки, а тепер взялася прокреслювати деталі. Хоч я й не художниця, але вмію зображувати обличчя людей із дещо перебільшеними рисами. Ці малюнки допомагають мені міркувати. Я зробила начерк портрета Пертелоти. Яке її справжнє ім’я? Чи впізнала вона мене за вікном? Достобіса питань, на які неможливо відповісти. Я намалювала Флору в чоловічому костюмі, з накладним носом і цапиною борідкою, зважаючи на те, що чоловік із неї виходив значно кращий, ніж жінка. Пертелота помилялася, коли вважала інакше. Та яким чином Флора прибрала собі цей образ?　

І тоді я згадала й записала:　

Флора сказала: «Я ж мусила вдавати з себе Твого чоловіка, хіба ж не?»

А Пертелота попросила дати йому спокій.

Хоч