Ненсі Спрінгер - Енола Голмс. Справа про таємничі букети, Ненсі Спрінгер

— Та злодійка! — далі горлала жінка. — Вона вдерлася сюди! В мою тепличку!　

— Флоро, вгамуйся, — почувся втомлений голос Пертелоти. — Вона вже давно дала драла.　

Якби ж то.　

— Хто вона в дідька така? — сипала лайкою Флора. — Шо їй в біса від нас треба?　

— Не знаю. — Пертелоту, здавалося, не здивували слівця, які вживала її сестра. Вона додала похмуро: — Хотіла б я знати.　

— Я її вколошкаю! Я знайду її і вб’ю, як убила…　

— Флоро! — Пертелота з докором гримнула на неї, щоб та припнула язика. — Ти нікого не будеш вбивати. Більш ніколи. Второпала?　

Флора пробурчала щось у відповідь, але я не почула що.　

Пертелота підвищила голос:　

— Шо ти сказала? Шо ти зробила з доктором Ватсоном?　

— Нічо. Хто сказав, шо я щось зробила? — Флора заскиглила, як дитина, яка замість істерики вдалася до сліз. — Чого ти гримаєш на мене, коли з моєю теплицею коїться отаке лихо?　

— Ой, та годі вже! Це легко полагодити. Викличеш скляра, — голос Пертелоти був змучений і обурений. — І я дуже надіюся, шо ти не доклала рук до зникнення доктора Ватсона. Годі, мій сніданок вже вихолонув.　

Вона пішла, важко ступаючи по сходах.　

— Бачте, думає, шо може повернутися до мене спиною, — Флора шморгнула носом, звертаючись до своїх «маляток». — Еге ж, сніданок вихолонув. А я ше не закінчила, ні. Дзуськи!　

Вона важко потупотіла за сестрою й гримнула дверима теплиці.　

Захована у пастці безмежної спаржі, я знову затремтіла.　

«Еноло, опануй себе».　

Але… та випадкова, ніби між іншим, згадка про вбивство і про доктора Ватсона…　

«Потім про це подумаєш. А зараз зосередься на тому, як вибратися звідси».　

Я ще дужче задрижала.　

Щоби заспокоїтися, як завжди, я заплющила очі й уявила мамине лице. Звичайно ж, вона сказала мені: «Еноло, ти й сама чудово впораєшся з усіма негараздами». На щастя, від думок про неї серце більше не обливалося кров’ю, тільки приємно розливало тепло по тілу, від чого напад тремтіння вщух. Мені вдалося зібрати думки докупи й придумати чіткий план дій.　

Зрештою, все не так і складно. Сівши посеред заростей, я скинула черевики, щоб далі пересуватися тихцем у самих панчохах, виборсалася зі спаржі, що росла в доволі масивному двометровому контейнері з поцинкованої сталі. Над підлогою його тримав дощаний поміст. Це я зауважила вже після того, як вибралася із заростей і тихенько відійшла. Після мого падіння й ненавмисного проникнення у даху зяяла діра, а друзки скла засипали спаржу, глід, білі маки… Та довго роздивлятися теплицю я не могла, бо ледве трималася на ногах. І не дивно. Я ж не їла вже двадцять чотири години. Сягнувши до кишені спідниці, щоб дістати цукерки, які додали б сил, я не знайшла жодної. Зазвичай вони завжди були зі мною, але я так поспішала, що геть забула про них.　

А хай йому грець! Треба хутчіш забиратися звідси, доки я не звалилася тут з ніг.　

Тримаючи черевики в руках, я, похитуючись, тихцем подріботіла до дверей теплиці, де спинилася та прислухалася.　

Як я й очікувала, знизу чулася сварка двох сестер. Допоки вони гризуться між собою, я точно знаю, де вони. А всі слуги напевно нашорошили вуха, підслуховуючи.　

Хоча, трохи подумавши, я засумнівалася, що в сестер узагалі є слуги. Якщо Флора і справді була тією, ким здавалася, то Пертелота не могла йти на ризик і наймати слуг. Вони розносили б плітки по окрузі.　

Дуже тихо я прочинила двері теплиці й прослизнула на сходи.　

Десь у вітальні галасувала Флора:　

— Ти ж завше будеш дбати про мене, сестричко? Ану, відповідай! Завше будеш дбати про мене?　

Авжеж, окрім того разу, коли щури зжерли її лице.　

Виснажена холодом і тремтінням, я скрадалася вниз сходами чорного ходу крізь порожню кухню. Вискочивши через задні двері, я помчала, похитуючись і не звертаючи уваги на каміння, яке боляче врізалося в ноги, і навіть не зважаючи на те, що бігла я в найнебезпечніший район Лондону, що аж кишить злочинцями.

РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ

На диво, саме брудний і розхристаний вигляд захистив мене на цих бідних велелюдних вулицях. У канавах стогнали п’яниці, які минулого вечора хильнули зайвого. У якихось дверях тулилася дівчинка в самому лише фартушку, а її босі ноги аж посиніли від холоду. За розкішно вбраною пані, випрошуючи копійчину, тюпачили хлопчаки в поношених сорочках і надто великих підкочених штанях, що на їхніх тоненьких ніжках нагадували рятувальні кола. Жінки виливали помиї, а робітники у фланелевих жилетках сновигали у своїх справах. Чоловік із візочком загорлав:　

— Гарячі пиріжки, сосиски, жирний пудинг! Гаряченький жирний пудинг на сніданок!　

Ніхто не звернув на мене уваги, коли я сіла на бордюр, щоб узути черевики, або ж коли купила у вуличного торговця невимовно бридку сосиску, яку жувала, плентаючись вулицею. Якби на ці жахливі й повні злодіїв вулиці вийшла мила міс Еверсоу, то на неї одразу напали б, пограбували, здерли б вишуканий одяг і відпустили б голою, якби взагалі відпустили. Але розпатлана, подряпана й побита дівчина з величезними очима, яка, схоже, щойно виборсалася з бійки, тут не привертала жодної уваги.　

Однак все геть змінилося, коли я наблизилася до свого найманого житла на вулиці доктора Ватсона, яка виявилася значно ближче, ніж мені здавалося. На щастя, гостроока господиня кудись подалася, однак юну покоївку, що вирячила на мене баньки, довелося підкупити шилінгом, аби вона тримала язика за зубами. Я пообіцяла дати їй ще грошей, якщо вона скаже своїй пані тільки те, що я погано почуваюся і прошу приносити їжу до кімнати. І дала їй ще один шилінг, щоб вона підготувала мені ванну, але не заїкалася про це господині.　

Отож до раннього пообіддя я вже поїла, помилася, одягнула пристойну домашню сукню з квітковим візерунком, заліпила поріз на обличчі пластиром і стривожено міряла кроками кімнату.　

У думках і досі відлунював голос Пертелоти: «Флоро. Ти нікого не будеш вбивати. Більш ніколи. Шо ти зробила з доктором Ватсоном?»　

Заради всього святого, я мушу з’ясувати, що це означає.　

Коли я хочу допомогти докторові Ватсону — якщо він ще живий! — то негайно треба дізнатися більше про Флору. Її прізвище. Чи справді вона вже когось убивала? Чи дійсно лежала в божевільні та чи справді документи про це підписав доктор Ватсон, за що вона й прагне йому помститися? І треба дізнатися, як саме відбувається процедура вкладання людини до психлікарні.