Ненсі Спрінгер - Енола Голмс. Справа про таємничі букети, Ненсі Спрінгер

хай і доволі великого. Вперед і вгору, вище й вище! Я пнулася вгору по недоладній будівлі і, діставшись її вузького верху, випросталася. І вдячно вдихнула на повні груди, бо нарешті могла щось розгледіти, хоч і ледь-ледь.　

Я бачила проблиски всіяного зорями неба. На його тлі бовваніли шпилі й купки димарів.　

Нарешті!　

Ще один шалений ривок і, перестрибнувши трикляті карнизи, я видерусь на дах.　

Засапана, я дозволила собі прилягти на крутий черепичний укіс.　

Я в безпеці.　

Тепер мене ніхто не знайде. Я просто відпочину тут до сходу сонця.　

Та щойно я подумала про це, як далеко внизу з вулиці почувся крик сержанта:　

— Везіть його сюди! Сюди, кажу! Як ця штукенція взагалі працює?　

Наступної миті, неначе меч, темряву розітнув надзвичайно яскравий, сліпучо-білий стовп світла. Він пронизав морок і розігнав ніч у темні закутки. Я, звісно, читала в газетах про те, що Скотленд-Ярд роздобув електричний пошуковий ліхтар, але читати — це одне, а відчути це світло на собі — геть інша справа. Напевно, я скрикнула вголос. Однак закричав і весь світ навколо, принаймні весь той люд, що з’юрмився на вулиці внизу. Тож навряд чи хтось мене почув.　

— Нахиліть його до даху!　

— Та то божевілля, — озвався якийсь інший чоловік. — Туди ніхто не зумів би вилізти, тим паче жінка…　

Далі я вже не слухала. Мене били дрижаки, я геть ослабла, тож навіть і не думала зводитися на ноги та бігти крутим схилом даху. Натомість поплазувала вгору по черепиці. Навіть якщо це й не найрозумніший вчинок, та мені пощастило — пізніше я збагнула, що інакше вони напевно помітили б мене у світлі ліхтаря.　

Хоч я й худа, та аж ніяк не скидаюся на змію. Проте мені вдалося доплазувати до вершечка будинку Пертелоти й, обійнявши гребінь даху, перекотитися через нього на інший бік.　

Жахливий меч світла спалахнув там, де я щойно була. Тепер мене захищали тіні іншого схилу даху, а я спостерігала за рухом променю в темряві.　

Однак я досі в небезпеці. Згодом вони напевно підвезуть ліхтар до цього боку будинку.　

Несподіване рішення струмом пронизало мене, як світло того ліхтаря. Треба перебратися на інший будинок, далі — на наступний і звідти вже втекти. Я зірвалася на ноги і чкурнула похиленим дахом до задньої стіни, якнайдалі від того жахливого пошукового ліхтаря. Він світив так яскраво, що я навіть могла розгледіти свій шлях у тінях. Туди! Цей дах стикався з іншим, не таким похилим. Я радісно стрибнула на нього…　

…і з тріском полетіла вниз, неначе зробила крок із уступу в прірву.　

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Я стрімко падала з розтуленим у німому крику ротом під акомпанемент дзенькоту розбитого скла.　

Та перш ніж встигла скрикнути, падіння в темряві раптово скінчилося і я плюхнулася на щось, що значно пом’якшило удар.　

Приземлившись на ноги, я опустилася на коліна, залишившись у цій позі посеред… чого?　

Я опинилася на якійсь пухкій, порожнистій і пружинистій субстанції, що нагадувала величезну подушку для турнюра. У темряві важко було второпати, що це, однак у чому я точно була впевнена, то це в тому, що згори на мене дощем сиплеться скло й приглушено дзеленчить довкола.　

У роззявленому роті відчувався солоний присмак. Змусивши себе стулити губи, я притиснула рукав до рота. Авжеж, трохи боляче. Це кров. Вочевидь, якийсь осколок скла подряпав мені обличчя. На руках теж відчувався біль від порізів, однак вони лише трохи печуть і не настільки глибокі, щоб нести загрозу.　

Отже, здається, мені навіть дуже пощастило. Хоч кровотеча трохи й засмучувала, та вона ж незначна. Зате пошуковий ліхтар тут мене точно не знайде. Роздратована власною дурістю, я усвідомила, що провалилася крізь дах теплиці містера Кіпперсолта, яка, звісна річ, розташовувалася вгорі будівлі.　

Містера Кіпперсолта? Але, зі слів Флори, він уже мертвий. Ба більше, якщо дивні букети надсилала вона, то можна зробити висновок, що й теплиця належала їй.　

Ці думки розкладалися по полицях моєї сплутаної свідомості, а я нерухомо сиділа, прислухаючись, чи часом хтось не прибіжить на цей шум. Але не чула нічого, крім шаленого калатання свого серця й засапаного дихання. Помалу мені вдалося заспокоїтися, адже нічого страшного не сталося. Через якийсь час я вирішила, що перебуваю в безпеці, а переслідувачі лишилися на вулиці й через метушню не почули брязкоту скла.　

Ну що ж. Якщо це таки теплиця, то я, либонь, приземлилася на якусь велику і, на щастя, м’яку рослину. Під моїм тілом прогиналися її стебла. Отже, це не величезна подушка турнюра, хоча довге листя рослини, як павукові лапки, лоскотало мене, викликаючи свербіж, ніби від кінського волосу.

Я досі прислухалася, чи не наближається хтось, а руками нишпорила навколо. Однак кругом на відстані простягнутої руки була лише ця пухнаста рослина. А вона чималенька, ще й лоскоче мене по обличчю. Колінами я спиралася на ґрунт, в якому вона росла.　

Щойно я усвідомила, що опинилася в безпеці, хоч і відносній, то все моє тіло охопив напад тремтіння, яке не підкорялося здоровому глузду. Я більше не могла сидіти рівно й, важко опустившись на землю, заховалася поміж стеблин, які лагідно розступилися, зімкнувши кошлаті гілочки над моєю головою, і простягнулася на весь зріст. Але ця дивна рослина все одно не закінчувалася. Я ніби провалилася в джунглі.　

Байдуже, що це, а мені треба відпочити бодай кілька хвилин. Зовсім трішечки, поки не минеться мій напад тремтіння, а тоді я втечу звідси. Я лежала й дрижала, склавши руки на грудях — тобто на руків’ї кинджала — й заплющивши очі.　

— А шоб воно все горіло синім полум’ям! — заверещав хтось. Здається, саме щось таке я почула.　

Прикро визнати, але я заснула в такому становищі. Хочеться виправдатися, що свідомість покинула моє тіло, однак це аж ніяк не правда, я ж ніколи не млію. Хай там як, та коли я розплющила очі, то бліде світло перших сонячних променів пробивалося наді мною зеленуватим сяйвом поміж безлічі тонких гілочок… Тепер, при світлі дня, я відразу визначила рослину — це нескінченні кущі спаржі.　

— Мої малятка! — репетувала якась жінка, мабуть, Флора. — Мій глодик, моя бругмансія, мої дзвоники! Куди не плюнь, друзки скла і віє холодний вітер!　

Мені соромно зізнатися, що вона таки заскочила мене зненацька, та я принаймні можу впевнено сказати, що навіть і не думала ворушитися. Лише міцніше стиснула руків’я кинджала й затамувала подих.