Ненсі Спрінгер - Енола Голмс. Справа про таємничі букети, Ненсі Спрінгер

подіях, я збагнула, що моя блискуча теорія про солдата, чий ніс ампутував доктор Ватсон, зазнала фіаско, хоча дивні букети надсилав саме чоловік…　

А чи справді чоловік? Треба пересвідчитися, чи змогла б Флора прикинутися чоловіком.　

Спершись на руки й коліна, я якомога тихіше порачкувала карнизом до вікна, подумки клянучи свою спідницю, яка страшенно заважала.　

— Відколи померла мама, я завше дбала про тебе, — озвалася Пертелота.　

Дуже схоже на правду. Коли я вперше побачила Пертелоту, вона здалася мені сповненою материнської турботи. Видно, змалечку їй довелося взяти на себе обов’язки матері.　

Вже при кутику вікна я витягнула шию й нарешті зазирнула всередину, хоча спершу побачила небагато. Заважали мереживні фіранки. Однак, трохи нахилившись уперед, я побачила між ними шпарину, хоч і невелику. За фіранками виднілася пошарпана захаращена кімната, мабуть, вітальня, хоча жодна з сестер і не сиділа на стільці. У розпалі сварки вони звелися на ноги.　

Пертелота, стоячи спиною до мене, вперши кулаки в пишні стегна, частково затуляла собою Флору. Я побачила лише, що Флора, як і сестра, мала міцну статуру й була вбрана, як і Пертелота, у звичайні блузку та спідницю. І хоч я і уявляла, що обличчя Флори буде таким же великим і негарним, його не було видно.　

Тепер без упину говорила Пертелота:　

— І відтоді я все своє життя спокутую провину перед тобою! — вигукнула вона. — Увесь час! Змусила чоловіка взятися за таку справу, шоби ми змогли привести тебе до пуття…　

— Та ви просто хотіли видати мене заміж і здихатися.　

— Я хотіла, шоби ти була щаслива й порядна жінка, але ж не, ти ліпиш на себе бороду та одіваєш штані…　

Отакої! Тож це вона надсилає химерні букети. Інакше й бути не може. Гарячково намагаючись роздивитися її лице, я притиснулася чолом до шибки.　

— І нипаєш усюди, коїш біс знає шо! — далі кричала Пертелота.　

— Я ж мусила вдавати з себе твого чоловіка, хіба ж нє?　

— Ні, не мусила! Дай йому спокій! Як можна бути такою злою і жорстокою…　

— А ти спробуй бути такою бридкою! — Господи, ну скільки можна жаліти себе. — Чоловікові хоча б можна…　

— Ти преш проти природи! Скільки разів я просила тебе сидіти вдома, поки я працюю? А тепер я чую, шо ти й досі коїш капості! Я вже ладна знову запхати тебе в «Колні Гетч»!　

Флора люто загарчала й кинулася на сестру. Тепер мені стало видно її лице, але краще б я його не бачила, бо вона віддерла свого носа рукою, тицьнула ним у Пертелоту, ніби зброєю, й закричала:　

— Тільки спробуй і побачиш, шо буде! Тільки посмій!　

Іншою рукою вона зірвала маскувальні шари мастики з рота й щік. Її лице, чи радше те, що від нього лишилося, корчилося, як купа слимаків.　

— Ти пожалкуєш! Ти і той лікар, шо випише тобі документи!　

Я ледве розуміла, що говорить Флора, — так мене перестрашив її вигляд. Замість обличчя у неї ворушилася плоть, а на місці рота й носа — зяяла порожнеча. А її очі… з очима в неї все було гаразд, однак, гадаю, вони забули, як це — плакати. І люто блищали, як у вбивці. Цей холоднокровний погляд вплинув на мене так само, як і її понівечене лице. Здається, я ворухнулася чи видала якийсь звук, бо вона різко повернулася й зиркнула на мене своїми шаленими очиськами.　

Вона дивилася на мене крізь шибку, ніби на якусь величезну дурну рибу, що підпливла до поверхні нічного озера на світло ліхтаря.　

Флора заверещала, немов сама побачила купу слимаків, і тицьнула в мене пальцем.　

Пертелота різко розвернулася, щоб глянути, що там, але я вже пригнулася.　

Якась із сестер, не знаю котра саме, вилаялася так, що я нізащо не повторю ці прокльони.　

Я кинулася навтьоки. Але на тому вузькому карнизі годі було розвернутися, тому спуститися тим самим шляхом, яким я видерлася сюди, було неможливо. Тож я посунула вперед, завернула за ріг будинку, рухаючись невідь-куди. Я повзла карнизом, немов велетенська гусінь. Мені дуже заважала незручна спідниця, й одного разу через неї я ледь не звалилася. Напевно, єдина причина, чому жінки мусять носити довгі спідниці, полягає в тому, щоб вони не могли зробити нічого вартісного.　

За моєю спиною розчахнулося вікно й почувся голос, здається, Пертелоти. Вона завила, немов зграя псів:　

— Поліція! Рятуйте! Грабіжники! Поліція!　

На вулиці задеренчав свисток констебля, який прикликав своїх офіцерів. У відповідь із півночі, заходу та сходу почулися такі самі свистки, а зсередини будинку — важкі кроки, що загупотіли вниз сходами.　

Усі очікували, що я втікатиму тим же шляхом, тобто спускатимусь.　

Отже, цього я не робитиму. Видерусь нагору.　

Та легше сказати, ніж зробити. Ноги плуталися у спідниці, а навколо було темно, хоч в око стрель. За рогом будинку я наштовхнулася на трубу ринви, вчепилася в неї обома руками й подерлася нагору, як моряк по щоглі. А тим часом унизу на вулицю висипали сусіди й примчала поліція. Весь цей галас — крики, верески, свист, цокіт копит і гупання ніг — викликав у мене такий жах, що аж друге дихання відкрилося, і я щодуху подерлася вгору. Але на самісінькій верхівці труби мені перегородив шлях іще один виступ цього скелеподібного будинку. Та я була сама не своя і, ніби кішка, налякана псами, не вагаючись, перелізла через виступ.　

І натрапила на ще одну стіну. Та невже я ніколи не дістануся прихистку дахів? Від роздратування я спинилася і гупнула руками по старезній штукатурці, але це була марна трата часу й зусиль. Я відвернулася від вулиці й побігла вузькими темними карнизами. Саме побігла. Не скрадалася й не повзла, як кілька хвилин тому із міркувань безпеки. Так, я звелася на ноги, але не ступала обережними кроками і не тулилася до стіни, як робила б це нормальна людина в такій ситуації. Я бігла й навіть не бачила, куди ставлю ноги. Можливо, божевілля заразне…　

Із розгону я добряче телехнулася об жорстке дерево.　

Боюся, я пробурмотіла щось дуже непристойне, коли наткнулася на перешкоду своїм носом, який, як завжди, першим взяв на себе удар. Я хотіла схопитися руками за ніс, але натомість змусила себе обмацати ними ту річ, яка перегородила мені шлях.　

Можливо, це бічна панель еркера.　

«Їм не положено знати; їм наказ — здолати; їм лише йти і вмирати…»[18] — мимоволі зринуло в моїй пам’яті.　

Ні, на дах із відчаю лізла дурепа, яка мусить радіти, що взагалі має носа,